Серед можливих чинників виникнення самотності зазначають:

характерологічні особливості людини, такі як сором’язливість, некомунікабельність, скритність та ін;

низька самооцінка, самоприниження;

небажання людини опинитись в такій ситуації міжособистісного спілкування, при якій вона піддається ризику отримати відмову у встановлені необхідних для неї взаємовідносин, відчути зніяковілість і розчарування;

соціальні причини: овдовіння, розлучення чи розрив особистісних взаємовідносин.

Виділяють афективні (емоційні), поведінкові та когнітивні індикатори самотності.

До афективних відносять такі відчуття, що супроводжують стан людини як відчай, безсилля, втрата надії, наляканість, ранимість; депресія, туга, пригніченість, спустошеність, жалість до себе, меланхолія, відчуженість, туга по конкретній людині; нестерпна нудьга, нетерпеливість, нудьга, скутість, дратівливість; самоприниження, відчуття власної непривабливості, нікчемності, соромливість, незахищеність.

До поведінкових чинників включають низький рівень соціальних контактів, розрив соціальних зв’язків , які встановились, або ж не задовільні зразки соціальної взаємодії. Однак всі ці ознаки можуть свідчити про самотність лише за у мови, що людина залишаючись на одинці відчуває себе самотньою.

Когнітивні індикатори самотності виводяться із уявлень про визначений тип соціальних відносин, яких не вистачає в даний момент. Якщо рівень соціальних контактів, які є в людини на даний момент не є для неї достатніми, то це один із чинників, які свідчать про її самотність.

Дані емоційні, поведінкові та когнітивні індикатори самотності виражаються в таких синдромах: нездатність залишатися одному; низька самоповага; соціальна тривожність, невпевненість в спілкуванні, сором’язливість; комунікативна незграбність, відсутність необхідних навиків спілкування; недовіра до людей; внутрішня скутість; труднощі вибору партнера; страх бути знехтуваним; сексуальна тривожність; боязнь емоційної близькості; невпевнена пасивність постійні вагання, невизначеність в оцінці власних відчуттів; нереалістичні очікування, орієнтація на дуже жорсткі норми і вимоги. Як ми бачимо через ці синдроми самотня людина проявляє себе нездатною формувати нові знайомства та побудувати конструктивні взаємовідносини з іншими людьми.

Самотня людина не здатна повноцінно функціонувати і почуває себе нещасною. Її соціальні контакти поверхневі, вона відчуває гостру недостачу спілкування в її житті. Все це спричиняє порушення в особистості людини, її руйнацію.

1.2. Психологічні особливості переживання самотності в період ранньої юності

У суспільній свідомості самотність зазвичай асоціюється із зрілістю і літнім віком. Однак як стверджує С. В. Малишева, емпіричні дослідження показують, що найбільш гостро дана проблема виражена у підлітковому і юнацькому віці, що пов’язано зі специфікою вікових задач цього періоду [39;101].

За даними опитування, яке було проведене Г. Р. Шагівалєєвою серед школярів та студентів середніх та вищих учбових закладів, проблема самотності існує в будь-якій віковій категорії. Кількість респондентів, які часто відчувають самотність, збільшується з 25% серед учнів шкіл до 45% серед студентів середніх учбових закладів і 55% серед вищих учбових закладів. Таким чином, найбільша кількість людей які вважають себе самотніми, спостерігається серед студентів вищих навчальних закладів82; ].

В ході дослідження об’єктивної міри самотності особистості за трьома критеріями: коммунікативним, емоційно-афілятивним і духовно-афілятивним, Г. Р.Шагівалєєва отримала результати, які дозволяють зазначити, що майже для 15% студентів характерна сильно виражена міра самотності (присутні всі три різновиди, які вказані вище). Згідно з їх точкою зору, студенти мало спілкуються (менше чим інші); у них немає друзів і приятелів, з якими вони б хотіли довго бути разом, проводити час; в них немає близької людини, якій вони могли б довіритись у всьому. Приблизно у 33% опитаних виражені два різновиди самотності82; 50].

Психологи розходяться у визначенні вікових меж юності. Е. Еріксон не розділяє підлітковий вік та юність і встановлює для даного періоду межі від 12 до 20 років [29]. У вітчизняній науці прийнято розглядати юність як самостійний період розвитку людини, його особистості та індивідуальності. І.С.Кон визначає юність у межах 14-18 років, зазначаючи при цьому, що перехід від дитинства до дорослості звичайно поділяють на два етапи: підлітковий вік (отроцтво) та юність (ранню і пізню). Однак хронологічні межі цих вікових груп часто визначають зовсім по-різному. Наприклад, у вітчизняній психіатрії вік від 14 до 18 років називається підлітковим, в психології ж 16-18-річних вважають юнаками27]. Вікова термінологія ніколи не була однозначною. У Тлумачному словнику В. Даля «юнак» визначається як «молодий», «малий», «хлопець від 15 до 20 років і більше», а «підліток» — як «дитя на підростанні», близько 14—15 років. В словнику Б. Мєщєряков, В. Зінченко звужують межі юнацького віку до 15-17 років, і тоді юнацький вік фактично співпадає зі старшим шкільним віком, з періодом навчання у старших класах середньої загальноосвітньої школи27; 31; 8].

Згідно найбільш повній віковій періодизації психічного розвитку людини юнацький вік поділяється на два етапи від 15 до 17 років - рання (перша) юність, або старший шкільний вік та від 17 до 21 року - юність, або друга юність [57]. Таким чином, в нашій роботі ми користуємось періодизацією, за якою вік з 14 по 21 визначається як юнацький, а вік від 14 до 18 років – період рання юності. Звичайно, що для обох періодів характерними є спільні тенденції та вікові задачі розвитку, однак можна знайти і свою специфіку.

Головними новоутворення юнацького віку, за Шпрангером, є відкриття «Я», розвиток рефлексії, усвідомлення власної індивідуальності та її властивостей; поява життєвого плану, установки на свідому побудову власного життя; поступове входження в різні сфери життя [27].

Г. С. Абрамова виділяє такі характерні риси юнацького віку: індивідуалізм юності, особливо в прагненні бути самим собою. Юність сповнена соціальними прагненнями, але вона без всякого