Самотність в ранньому юнацькому віці переживається особливо гостро. Якщо юнак відкриваючи свій внутрішній світ, усвідомлюючи свою унікальність починає почувати себе непотрібним, відкинутим, не понятим та ізольованим від зовнішнього світу; він не знаходить свого місця у референтній групі однолітків та не встановлює міжособистісні стосунки на достатньому для нього рівні, то в нього формується почуття власного безсилля, він наляканий та ранимий, його переповнює жалість до себе, меланхолія, відчуженість, нещастя та пригніченості; це також впливає на зниження його самооцінки, він починає сприймати себе непривабливим, нікчемним, сором’язливим та незахищеним – все це є ознаками самотності.

1.3. Психологічні особливості дитячо-батьківських стосунків як чинник переживання самотності.

1.3.1. Психологічний зміст стилів батьківського виховання

Головним інститутом виховання є сім’я. Саме в сім’ї відбувається становлення особистості дитини. Під впливом батьківського виховання формується характер дитини її ставлення до світу та оточуючих.

Кожна сім’я унікальна так само, як унікальний кожен окремий індивід. Батьки користуються певними прийомами виховання залежно від ситуації, особливостей самої дитини, її поведінки в даний момент, приналежності до певної культури. В ідеалі вони повинні створювати розумні обмеження автономії дитини, наполегливо передавати їй свої цінності, сприяти розвитку самоконтролю, діючи при цьому дуже обережно, щоб не утискати цікавість, ініціативу і відчуття компетентності дитини, яка зростає [28; ].

Вчені описують різні варіанти батьківських позицій, установок, ставлення.

А. Я. Варга виділяє симбіоз (надмірна емоційна близькість), авторитарність, емоційне відторгнення («маленький невдаха») [9].

В.М. Дружинін серед типів батьківського ставлення виокремлює підтримку, дозвіл; пристосування до потреб дитини; формальне почуття обов’язку при відсутності справжньої цікавості до дитини; непослідовну поведінка [17].

А. С. Макаренко як типи ставлення виділяла авторитет любові, доброти, поваги та авторитет пригнічення, відстані, педантизму, підкупу. Позиції-шаблони, які нищать сімейні, в тому ж числі і дитячо-батьківські відносини: хитрий «миротворець»; «обвинувачувач»; розрахунковий «комп’ютер»; збитий з пантелику, «який відволікається»[59; 50].

Позитивна модель поведінки – гнучка чи врівноважена, де різні прийоми використовуються не автоматично, а свідомо з врахуванням наслідків своїх дій (В. Сатир) [63].

Характер і ступінь впливу на дитину визначає багато окремих факторів і перш за все особистість самого родителя як суб’єкта взаємодії:

стать (той самий, що в дитини, чи протилежний);

вік (юна, неповнолітня мати, родитель похилого віку, родитель пізньої дитини);

темперамент і особливості характеру родителя (активний, нетерпеливий, владний, поблажливий, стриманий та ін.);

релігійність;

національно-культурна приналежність (європейська, англійська, німецька, японська, американська і інші моделі виховання);

соціальний статус;

професійна приналежність;

рівень загальної і педагогічної культури9; 50].

Враховуючи взаємозалежність відносин в сім’ї, їх описують через ті ролі, які виконує дитина. На думку А. С. Співаковскої, роль дитини можна чітко виділити в дисгармонійній сім’ї, де відносяться один до одного шаблонно, стереотипно, роками зберігаючи застиглі, ригідні відносини, які вже не відповідають реальності. Роль – це набір шаблонів поведінки по відношенню до дитини в сім’ї, сукупність почуттів, очікувань, дій, оцінок, які адресовані дитині дорослими.

Найбільш типові чотири ролі: «козел відпущення», «любимчик», «примиритель», «бебі». «Козел відпущення» – це об’єкт для проявлення взаємного незадоволення батьків. «Любимчик» заповнює емоційний вакуум в подружніх відносинах, турбота і любов до нього надзвичайно перебільшені. Навпаки, при сильній близькості подружжя дитина раз і назавжди залишається в сім’ї тільки дитиною, «бебі» з дуже обмеженими правами. «Примиритель» вимушений грати роль дорослого, регулювати і усувати подружні конфлікти, і таким чином займає найважливіше місце в структурі сім’ї67].

Виділяють і інші ролі: «дитина-тягар»; «дитина-раб»; «дитина-коханець» (самотня, як правило, мати наполягає на «відносинах для двох», ув’язнює дитину в оковах своєї любові); «дитина як зброя» в боротьбі з партнером подружжя; дитина «замісник чоловіка» (від неї вимагають постійної уваги, турботи, щоб вона була поряд і ділилась своїм особистим життям) (В. М. Дружинін)17].

А. С. Співаковська виділяє три спектри відносин, які складають любов батьків до своєї дитини: симпатія – антипатія, повага – зневага; близькість – віддаленість. Поєднання цих аспектів відносин позволяє описати деякі типи батьківської любові.

Діюча любов (симпатія, повага, близькість). Формула батьківського сімейного виховання така: «Хочу, щоб моя дитина була щаслива, і буду їй в цьому допомагати».

Відсторонена любов (симпатія, повага, але велика дистанція з дитиною): «Дивіться, яка в мене прекрасна дитина, шкода, що в мене не так багато часу для спілкування з нею».

Діюча жалість (симпатія, близькість, але відсутність поваги): «Моя дитина не така, як всі. Хоча моя дитина не достатньо розумна і фізично розвинута, але все одно це моя дитина і я її люблю».

Любов по типу милостивого відсторонення (симпатія, неповага, велика міжособистісна дистанція): «Не можна звинувачувати мою дитину в тому, що вона не достатньо розумна і фізично розвинута».

Відкинення (антипатія, неповага, велика міжособистісна дистанція): «Ця дитина викликає в мене неприємні відчуття і небажання мати з нею справу».

Ненависть (антипатія, неповага, мала міжособистісна дистанція). «Я мучуся, страждаю від того, що моя дитина така недорозвинена, нерозумна, вперта, боягузлива, неприємна іншим людям».

Переслідування (антипатія, неповага, близькість): «Моя дитина негідниця і я доведу їй це».

Відмова (антипатія, велика міжособистісна дистанція): «Я не хочу мати справу з цим негідником» [67].

Оптимальна батьківська позиція повинна відповідати трьом головним вимогам адекватність, гнучкість і прогностичність.

Адекватність позиції дорослого базується на реальній точній оцінці особливостей своєї дитини, на вмінні побачити, зрозуміти і поважати його індивідуальність. Батьки не повинні концентруватися на тому, чого вони хочуть в принципі добитися від своєї дитини; знання і вираховування її можливостей і