А.І. Савенков розрізняє терміни „дитяча обдарованість” і „обдаровані діти”. Останній підкреслює можливість існування особливої категорії дітей. Перше ж словосполучення означає виключність, виняток, своєрідний дар, „іскра божа”, що є в кожного, але виявляється і розвивається різною мірою. Саме тому з поняттям „обдарованість” в педагогіці треба пов’язувати дві практичні проблеми або напрями роботи:

1) спеціальне навчання і виховання обдарованих дітей;

2) робота з розвитку інтелектуально-творчого потенціалу кожної дитини[32].

З позиції дидактики цікавить не обдарованість особистості в цілому, а лише розумова і творча обдарованість (інтелектуальні і креативні здібності), адже саме творчі особистості є носіями науково – технічного прогресу. Щодо інтелектуальної обдарованості слід зазначити, що найважливішою вважається концепція Р.Стернберга, згідно з якою інтелект має три аспекти – аналітичний, творчий і практичний. Кожен з них може бути домінантним або рецесивним в інтелекті конкретної людини. За Р.Стернбергом, можливості інтелекту значно більші за ті, що вимірюються різними тестами. Сприйняття інтелектуальних здібностей оточенням у будь – якому суспільстві має парадоксальний характер: на відміну від інших видів обдарованості, високий інтелект не викликає симпатій, породжує заздрість, роздратування. З міфів про аргонавтів до нас дійшов вислів: „Розумна Медея, тому її й ненавидять” іноді можна почути й таке: виключити з колективу чи оголосити бойкот якомусь учню, бо він „дуже розумна” або „хай не буде такий розумний”. Є багато вчителів, яким важко визнати дитину розумнішою за себе. Проте на дефіцит інтелекту ніхто ніколи не скаржиться[4].

Обдарованість, на думку Р.Стернберга, багатовимірне утворення, її не можна зводити до коефіцієнта інтелектуальності, ні до креативності, ні до мотивації. Вона завжди унікальна, тому вчителю треба враховувати різноманітність форм її вияву.

Дж. Рензуллі „обдарованість” вважає результатом поєднання інтелектуальних здібностей вище середнього рівня, творчого підходу та наполегливості[10]. А.Танненбаум визначає обдарованість як поєднання високого рівня загального інтелекту, впливу середовища, талану (везіння). За О.І. Кульчицькою, обдарованість –системно-особистісне утворення, зумовлене природними особливостями організму людини (сенсорні, моторні, інтелектуальні компоненти високої енергетичності ). Вона вважає що обдарованість як системне утворення складається з високого рівня інтелекту (а саме дивергентного мислення),творчих здібностей і мотиваційного компонента (мотивація досягнень)[24]. Останній фактор ми вважаємо не менш суттєвим, ніж попередні, бо, наприклад, відсутність навичок читання, чи уповільнене вивчення іноземної мови може бути наслідком відсутності інтересу, а не здібностей.

В офіційній доповіді держвідділу освіти конгресу США (1972 р.) було запропоновано визначення, яким і досі користуються американські фахівці: обдарованими і талановитими учнями є ті, котрі, за оцінкою професіоналів, внаслідок значних здібностей володіють потенціалом до високих досягнень. Діти, схильні до високих досягнень можуть не виявити здібності одразу (прихована обдарованість), але мати потенції до них у будь-якій із галузей[8].

Зокрема, це можуть бути:

а) загальні інтелектуальні здібності;

б) конкретні академічні здібності;

в) творче або продуктивне мислення;

г) лідерські здібності;

д) художня і виконавська майстерність;

е) психомоторні здібності тощо[37].

За Концепцією Міністерства загальної і спеціальної освіти Росії, обдарованість – це системна якість психіки, що розвивається протягом життя і визначає можливість досягнення людиною більш високих результатів в одній або декількох видах діяльності порівняно з іншими людьми. Отже, обдарована дитина – та, яка виділяється яскравими, очевидними, іноді видатними досягненнями (або має передумови для цього) у тому або іншому виді діяльності. У свою чергу необхідним і актуальним у наші дні є розвиток обдарованості – результат складної взаємодії спадковості (природних задатків) і соціального середовища, опосередкованої діяльності дитини[13].

Теоретичні питання обдарованості досліджували А.Н. Леонтьєв, С.А. Рубінштейн, П.Я. Гальперін, Б.М. Тєплов, В. Ананьєв, А. Брушлинський, Н.С. Лейтес, О. Ковальов, Г. Костюк, В. Мясіщєв та інші. Так, Б.М. Тєплов першим після ігнорування в радянській науці проблеми індивідуальних відмінностей запропонував власне визначення здібностей та обдарованості. Він вважав, що обдарованість – якісно своєрідне сполучення здібностей, від якого залежить ймовірність більшого чи меншого успіху під час виконання тієї чи іншої діяльності. Загальновизнаними є сформульовані ним три ознаки здібностей:

індивідуально-психологічні особливості, що відрізняють людину від інших людей;

особливості по відношенню до успішності виконання діяльності;

3) здатність до оволодіння новими знаннями та уміннями.

За Б.М. Тепловим, діяльнісний підхід є вирішальним для визначення здібностей і обдарованості [38]. Г. Костюк тлумачить обдарованість як індивідуальну своєрідність здібностей людини, вказуючи на значущість природних даних кожної особистості як сили, котра є вихідною внутрішньою спонукою розвитку здібностей [26]. Н.С. Лейтес під терміном „обдарованість” розуміє набір здібностей. Він вважає, що дитяча обдарованість виявляється у схильності до праці, у гострій потребі дитини займатись певним видом діяльності. До того ж не будь-яка діяльність розвиває, а лише та, у процесі якої виникають позитивні емоції [2]. Саме емоційні реакції і стан дитини є, на думку Є. Яковлевої, основними формами усвідомлення нею своєї індивідуальності[ ].За Л.І. Слободянюк, обдарованість – це не лише своєрідне поєднання здібностей людини, а ще й сукупність її особистісних характеристик [40]. В.Е. Чудновський і В. С. Юркевич визначають обдарованість як високий рівень розвитку