особливості розвитку зв’язного мовлення молодших школярів за методикою В. О. Сухомлинського
Науково-педагогічна, публіцистична, літературна спадщина В. О. Сухомлинського, серед якої 36 монографічних праць, 600 статей, 1200 художніх творів, вражає своєю багатоаспектністю, різноспрямованістю, широтою світогляду її автора – Учителя, дослідника, мудрого наставника, досвідченого порадника і просто надзвичайно творчої людини, яка народилася, «щоб залишити по собі слід вічний». Чільне місце у своїй науково-педагогічній діяльності й літературних роздумах Василь Олександрович Сухомлинський – мовознавець за освітою й життєвим кредо – відводив проблемам формування мовної особистості дошкільника і молодшого школяра й одночасно – мовної культури самих учителів. Лінгводидактичну спадщину В. О. Сухомлинського вивчали, описували й аналізували багато теоретиків і практиків, натомість щоразу в ній знаходиться те, на що, здається, не звернули уваги попередники, що спонукає до нових узагальнень і висновків.
Мета цієї статті – розкрити особливості новаторської методики навчання рідної мови молодших школярів, запровадженої В. О. Сухомлинським у Павлиській середній школі, що є актуальними для сучасної початкової школи, задля поширення ідей видатного педагога через впровадження їх у процес підготовки майбутніх учителів у ВНЗ.
«Найважливішим засобом впливу на дитину, облагороджування її почуттів, душі, думок, переживань є краса і велич, сила й виразність рідного слова» – зазначав Учитель [1, 202], підкреслюючи величезну суспільну й виховну роль мови. Адже «людина, якій хочеться сказати гарно про красу, що оточує її, людина, для якої пошуки потрібного слова стали такою самою потребою, як потреба споглядати прекрасне, людина, для якої поняття про красу людську виявляється насамперед у повазі до людської гідності, в утвердженні найсправедливіших відносин між людьми, – така людина не може стати грубіяном, циніком» [там само, 216]. Відтак, проблема навчання рідної мови полягає в тому, щоб засобами мови сформувати особистість, яка душею відчуває слово й може передати найтонші відтінки думки, переживань, яка дбає про красу й культуру власного мовлення, підносячись ще на одну сходинку високої людської культури.
Спираючись на науково-літературну спадщину В. О. Сухомлинського, можна дійти висновку про те, яку систему роботи створив педагог-науковець для виховання мовної особистості школяра й у чому її особливості.
В основу новаторської методики навчання рідної мови було покладено ідеї великих педагогів: Коменського, Песталоцці, Руссо, Ушинського, Дістервега – про необхідність дослідження та пояснення явищ навколишнього середовища, а також народну педагогічну мудрість, традиції живого словесного спілкування українського народу й народну практику залучення дітей та молоді до багатства рідної мови. Вихідні провідні положення створеної системи роботи можна окреслити як принципи народності; природовідповідності; етнічної соціалізації; гуманності; культуровідповідності; мовної єдності, наступності і спадкоємності поколінь; взаємозв’язку в розвитку чуттєвого досвіду й творчого мовлення; емоційності навчання; родинно-громадсько-шкільної мовної гармонії; одночасного розвитку мовлення й мислення учнів; стимулювання словесного самовдосконалення школярів тощо.
Педагог-новатор неодноразово підкреслював величезну виховну роль слова у формуванні й соціалізації особистості дитини: «Виховання чутливості до слова та його відтінків – одна з передумов гармонійного розвитку особистості. Від культури слова до емоційної культури, від емоційної культури до культури моральних почуттів і моральних відносин – такий шлях до гармонії знань і моральності» [2, 508]. Теза про піднесення мовної культури ніколи не залишалася у В. О. Сухомлинського на рівні гасла, а підкріплювалася рекомендаціями, порадами з розвитку мовлення.
Учений узгоджував сучасні надбання педагогів з народною мудрістю, наголошував, що українському фольклору як мовному скарбові нашого народу, еталонові, дидактичному зразку не властиві мовні штампи, що знеособлюють мовлення, заяложують мову, спустошують її, присипляють живу думку, він обстоював вирази свіжі, оригінальні, що розбуджують думку, щедро живлять розум і серце. Василь Олександрович наголошував, що в процесі виховання дитини необхідно орієнтуватися на мовні зразки з фольклору – вислови народу, що відрізняються особливим поетичним, емоційним забарвленням, містять багатогранні відтінки думок і почуттів, розкривають перед дитиною народні ідеали й сподівання, чим потужно впливають на мовленнєвий розвиток особистості.
Узагальнення спадщини педагога дає підстави до визначення умов, за яких відбувається становлення мовної особистості молодшого школяра.
Передусім, це слово вчителя. За В. О. Сухомлинським, основна вимога до розповідей – це пристрасть: «Як важливо, щоб у кожному слові вихователя трепетала, хвилювалась, раділа й обурювалась жива людська пристрасть! Бо хоч який високий буде зміст слів, що їх чує дитина, вони залишаться для неї мертвими, поки в них не займеться вогник почуття, не запульсує кров» [3, 162]. У педагогічній спадщині письменника знаходимо величезну кількість творів-мініатюр виняткової краси, що вже багато років слугують педагогам і учням зразком і стимулом до створення власних творчих висловлювань. Їх визначальною ознакою є образність, уособлення предметів і явищ природи, насиченість метафорами, епітетами, порівняннями, елементами таємничості, іноді навіть фантастики, що так захоплює, збуджує, хвилює уяву дитини.
Видатний педагог наголошував на необхідності володіти словом настільки, щоб можна було описати кожну мить у «вічному кругообігу часу». Жоден методичний посібник не може підказати, як цього навчитися, адже дійти до серця й розуму дитини може лише те, що пережив і відчув, узяв із життя сам педагог, те, що ввійшло в душу, й віддається, як найкоштовніше духовне багатство.
Підказку, як оволодіти таким даром слова, знаходимо майже в кожній праці В. О. Сухомлинського: краса слова дається лише через єднання з довкіллям. Саме тоді «земля обзивається тихою чарівною музикою», «небосхил оповивається фіолетовим серпанком», пагорби стають
