НАРОДОЗНАВЧИЙ ВЕКТОР УРОКІВ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В ПОЧАТКОВІЙ ШКОЛІ
Процес розбудови й утвердження незалежної демократичної Української держави, відродження духовності українського народу, становлення української національної освіти зумовили необхідність переорієнтації освіти відповідно до сучасних тенденцій духовного, економічного та національного розвитку країни. Йдеться насамперед про виховання духовності, патріотизму, поваги до історичної спадщини українського народу в молодших школярів.
На це спрямовують і основні державні документи про освіту (Закон України Про освіту", Державна національна програма "Освіта" (Україна XXI століття), Національна програма патріотичного виховання, ін.), в яких підкреслюється необхідність національної спрямованості освіти, що полягає в її органічному поєднанні з рідною історією і традиціями, збереженні та збагаченні культури українського народу. Потужним джерелом національного виховання школярів є українська мова, історія України, українське народознавство, народне мистецтво, фольклор тощо. Тому так важливо вже в молодшому віці пробудити в дітей розуміння історії та інтерес до неї, духовність, усвідомлення себе як частки рідного народу. Іншими словами, забезпечити їх своєрідним мінімальним освітнім ядром про історію рідної держави, про українську націю.
Немаловажну роль у цьому процесі можуть зіграти уроки читання та української мови, які, ґрунтуючись на текстовому матеріалі відповідного змісту, покликані поглиблювати знання про історію рідного народу, його культурно-побутові традиції, звичаєво-обрядову культуру. А це своєю чергою сприятиме формуванню народознавчої компетенції молодшого школяра, що бачиться нами як складна інтегративна якість особистості, яка має знання про виникнення, розвиток та етнокультурну самобутність рідного народу, знає, любить і поважає історію власної держави, готова до свідомої цілеспрямованої діяльності із збереження та примноження української етнічності. За таких умов логічно й закономірно говорити й про розвиток мовної компетентності учня.
Звідси й окреслюються завдання вчителя-початківця: дати дітям чіткі уявлення про походження та головні етапи формування свого народу-етносу, щоб бути спроможним відповісти на запитання: “Хто Ми?“, “Коли і як виникли українці?“, «Як відображає українська мова історію народу?», «Які слова-символи є в українській мові?», “Що доводить окремішність і самобутність української нації та її мови?“, ін. У такій площині увиразнюється та актуалізується етнолінгводидактичний аналіз мовного матеріалу [1].
З іншого боку, необхідно також озброїти педагога належними знаннями передовсім про історію рідної мови, України, про її походження, про формування українського етносу, про його глибоке історичне коріння, про долю українського народу, а також водночас і про історичний шлях та культурно-звичаєві традиції різних народів, що мешкають на території нашої держави. Визначальну роль у цьому процесі відводимо народознавству, яке через традиційну народну культуру, світоглядні вірування, обряди, звичаї, народний календар, усну народну творчість, народне мистецтво тощо ознайомить молодших школярів з основами знань про власний народ.
Тут же зазначимо, що ознайомлювати дітей молодшого шкільного віку з історією українського народу, з його віковими змаганнями за державність, глибокими культурними традиціями тощо аж ніяк не означає перебільшення ролі української історії та культури в цивілізаційних світових процесах, у жодному випадку не має спричинити почуття національної зверхності та винятковості своєї нації, приниження інших народів.
Отож, перш ніж окреслити технологію формування народознавчої компетентності молодшого школяра, вдамося до стислого аналізу теоретичних основ ознайомлення дітей з початковими знаннями про історію рідного народу. Актуалізовані джерела [2] дають підстави для таких висновків: світова педагогічна наука минувшини має певний здобуток щодо початкового ознайомлення дітей молодшого віку з історією рідної держави (тут одностайними є погляди вчених щодо значення і ролі історичних знань у розумово-моральному розвитку дітей (Я. А. Коменський, Дж. Локк, С. Уільдерспін, ін.); у напрацюваннях французьких, бельгійських та польських учених акцентується думка про те, що ознайомлення учнів з історією рідного краю, рідного народу сприяє насамперед розвитку їхньої національної свідомості, виховує любов і повагу до історичного минулого своєї країни, її національної традиційно-побутової культури, а ключове місце в цьому процесі має посісти "особиста" історія дитини. На думку вітчизняних учених, людина тільки тоді стає активним членом нації, коли досконало знає, хто вона й "що вона з роду" (Григор'єв-Наш), навчання дітей рідної історії – це перший ступінь національного усвідомлення (К. Д. Ушинський, Григор'єв-Наш).
І це абсолютно справедливо, бо українці впродовж багатовікової історії накопичили скарбницю етноісторичних знань, яку поповнювали з покоління в покоління, знали й пишалися нею, навчали цього своїх дітей. Через прислів’я, приказку, легенду, героїчну казку, оповідання, розповідь про родовід дитина дізнавалась про минувшину, про тих, хто боронив рідну землю від нападників, обстоював незалежність ("Золоті ворота", "Кирило Кожум'яка", "Походження запорожців", "Козак Мамарига", "Козак Мамай" та ін).
Крім цього, практично вся українська класична література несе в собі потужний народознавчий потенціал. Ознайомити молодших школярів з ним – завдання вчителя-початківця. У цьому контексті слід ширше залучати, наприклад, поетичні твори Тараса Шевченка. Власне, його «Кобзар» – це великий глибинний підручник з історії України, з українського народознавства, написаний доступно й зрозуміло. Цікавою і непересічною постаттю в історії української культури є особа Бориса Грінченка – письменника, педагога, мовознавця (лексикографа), фольклориста. Його "Коротка історія України" відзначається доступним для молодших школярів викладом, знайомить з історичними подіями, починаючи від перших князів і закінчуючи 1906 р. А, приміром, у книзі "Лесь, преславний гайдамака" [3] автор викладає події давньої історії нашої землі, виховуючи таким чином любов до рідної землі, навчаючи дітей правді та добру. З погляду етнолінгвістики та