1. 3. Чинники формування віктимної поведінки та вплив процесу віктимізації на становлення особистості.

Проблема особи, що потерпіла від злочину, сягає корінням звичаєвого права. Окремі її соціально-правові аспекти вивчалися Чезаре Беккаріа, Георгом Клейнфелером, Гансом Шнайдером та ін. Власне наукове “відкриття” жертви і визначення кон цептуальних засад вивчення цього феномена датується 1945–1948 рр. і пов’язується з іменем німецького криміналіста Ганса фон Гентінга.

Емігрувавши перед другою світовою війною до США, він опублікував основоположну статтю “Злочинець і його жертва” (1948 р.), яку потім розгорнув у капітальну працю “Жертва як елемент навколишнього світу” (1962 р.). Іншим поштовхом до наукового усвідомлення жертви, але в ширшому контексті (нещасний випадок, природна чи техногенна катастрофа, збройний конфлікт та ін.), стали події 1945 р., коли на два міста Японії – Хіросіму та Нагасакі – було скинуто атомні бомби. Трагічна доля багатотисячних жертв – “хібакусі” (за японською термінологією) на багато років прикувала увагу японців і всього людства. Зазначені події започаткували виникнення наукового вчення про жертву – віктимології (від лат. – жертва).

Існує теорія, згідно якої формування у людини психології потенційної жертви (у тому числі жертви будь-якого виду насильства) тісно пов'язано з насиллям, пережитим в дитинстві. В даний час представники різних теоретичних напрямів одностайно визнають патогенний вплив фізичного і психологічного насильства, зокрема сексуального домагання, тілесних покарань, неадекватних батьківських установок, маніпуляції і симбіозу, на особу і психіку дитини [15, 65]. Більшість дослідників згодна з тим, що в результаті пережитого в дитинстві сексуального насильства з'являються порушення Я-концепції, почуття вини, депресія, труднощі в міжособистих відносинах і сексуальна.

Представники школи об'єктних відносин фокусують увагу на особливостях взаємостосунків в діаді мати – дитина; серед умов, необхідних для розвитку здорової і повноцінної особистості, вони виділяють диференціацію самого себе і інших об'єктів в сприйнятті дитини, формування адекватних меж між Я і не-Я. Прихильники системного підходу бачать в диференціації «процес розвитку і ускладнення особистості». Втручання в процес розвитку диференціації будь-якої форми насильства гальмує цей процес і може привести до формування вкрай залежної від соціального оточення особистості, що доводить і ряд досліджень вітчизняних патопсихологів [19, 215].

Пережите в дитячому віці насилля специфічним чином пов'язано з формуванням пограничної структури особистості. Така структура є стійкою конфігурацією організації Я, що склалася в патогенних сімейних умовах, в основі якої лежать тотальна психологічна залежність і недиференційованість. В кризові періоди становлення Я системні порушення емоційних зв'язків у вигляді депривації і симбіозу, сексуальних домагань і жорстоких тілесних покарань створюють ситуацію, несприятливу для розвитку особистості і самосвідомості дитини. Позбавлення батьківської любові, рівно як і її нав'язування у вигляді сексуальних домагань або симбіозу, сприяє розвитку синдрому невгамовного афективного голоду, що перешкоджає адекватному формуванню як тілесних, так і психологічних меж Я. В результаті формується особлива особистісна організація, для якої характерні дифузна ідентичність, когнітивний стиль як цілісна форма пізнання і взаємодії з світом, і малоактивний спосіб саморегуляції. Розщеплювання як базовий захисний механізм забезпечує поперемінне співіснування в самосвідомості крихкого, залежного Я і агресивного, грандіозного Я, а «зламані» унаслідок насильства тілесні і психологічні межі в поєднанні з невгамованим афективним голодом збільшують віктимність широкого спектру. Накопичений емоційний досвід такої людини містить контрастні переживання постійного пошуку позитивних переживань любові, довіри, близькості – і одночасно фрустрацій, що породжують гострі спалахи гніву, агресії і ворожості. Сучасні дослідники вважають, що головний результат дитячої сексуальної травми полягає у “втраті базової довіри до себе і світу”.

Як психологічне насилля можна кваліфікувати і ситуацію, в якій опиняється дитина в сім'ї при адиктивній поведінці дорослих, наприклад якщо один або обоє батьків страждають алкоголізмом або наркоманією.

Така дитина, намагаючись узяти на себе вирішення сімейних проблем, заперечує свої власні потреби. В результаті вона стає залежною від потреб, бажань, надій і страхів сім'ї. Це не дозволяє дитині відчувати себе в безпеці, відчувати безперечну любов, поводитися спонтанно. Для того, щоб привернути до себе увагу дорослого, дитина перестає виражати власні потреби. В результаті у нього формуються крихкі і проникні межі Я, відбувається знецінення почуттів (дитина перестає їх виражати) і порушується здатність встановлювати емоційну близькість [15, 67 – 70].

На думку Е. Т. Соколової, інша форма неадекватного виховання – емоційний симбіоз. Симбіоз є екстремальною формою взаємозалежності з переживанням повного “злиття” і “розчинення” в іншому, коли межі Я втрачаються. Симбіотичний зв'язок матері і дитини характеризується відсутністю, стиранням в свідомості батьків меж між Я і «моєю дитиною». Такий тип взаємостосунків породжує граничну відкритість меж і провокує будь-яке вторгнення іншого – фізичне, психологічне, сексуальне [10, 37].

Таким чином, емоційна депривація і емоційний симбіоз не тільки чинять вкрай несприятливу дію на образ Я, що формується, і картину світу дитини, але і створюють психологічну основу, особливу «перцептивну готовність» для різноманітних форм вторгнення, зокрема фізичного і сексуального. .

Через безпорадність і залежність немовляти батьківське відношення до нього грає величезну роль. Основні типи спотвореного батьківського відношення – депривація і симбіоз – в даний