Реактивний (травматичний) синдром згвалтованих описаний Берджессом і Холмстремом (Burgess, Holmstrom, 1979, 1976, 1974, 1974а). Це результат найсильнішого стресу, що проявляється тривалим тривожним розладом. Автори виділили дві стадії синдрому: гостру стадію дезорганізації з психологічними, поведінковими, соматичними розладами і більш тривалу стадію реорганізації. Остання (як і при інших стресах) протікає по-різному, залежно від внутрішніх сил, соціальної підтримки, конкретних переживань потерпілої. Автори підкреслюють, що сутність згвалтування полягає перш за все в насильстві над особою, в загрозі для життя, а не в його статевому характері. Крім того, автори виділяють два типи реакцій на згвалтування: «експресивний», коли потерпіла внутрішньо і зовнішньо втрачає рівновагу, і «репресивний», коли переважає заперечення і внутрішня протидія. Вони також відзначають, що на першій стадії жінки відчувають перш за все вину і незадоволеність собою.

Елліс (Ellis, 1983) припускає, що в реакції на згвалтування можна виявити 3 фази: короткочасну, проміжну і довготривалу. Короткочасна реакція характеризується набором травматичних симптомів, таких як соматичні скарги, розлад сну, нічні кошмари, страх, підозрілість, тривожність, загальна депресія і соціальна дезадаптація. Криза, наступна за згвалтуванням, залежить від стилю емоційного реагування людини (Rosenhan, Seligman, 1989). Деякі виражають свої почуття, проявляють страх, тривогу, вони часто плачуть і знаходяться в стані напруги. Інші прагнуть управляти своєю поведінкою, маскують свої відчуття і намагаються виглядати спокійними.

Симптоматика залишається відносно стійкою протягом 2-3 місяців. В проміжній фазі, від 3 місяців до 1 року після факту насилля, дифузна тривожність звичайно стає специфічною. Потім жінки переживають депресію, соціальну і сексуальну дисфункцію. В період тривалої реакції, більш 1 року після нападу, до існуючого стану додається гнів, гіперактивність щодо небезпеки і зниження здатності насолоджуватися життям (Ellis, 1983). Згідно одному дослідженню (Renner et al., 1988), лише 10% жертв насильства не проявляють ніяких порушень поведінки після нападу. Поведінка 55% жертв змінена помірно, а у 35% жертв наступає важка дезадаптація. Через декілька місяців після нападу 45% жінок якимсь чином здатні адаптуватися до життя; 55% жертв переживають тривалі наслідки травми [1, 73].

Наступний вид гендерного насилля «торгівля людьми» також стосується українських громадян та громадянок, адже Україна є однією з країн постачальниць на ринку торгівлі людьми. Іноземне слово «трафікінг» все частіше вживається в нашій країні.

«Торгівля людьми» означає здійснювані з метою експлуатації вербування, перевезення, передачу, приховування або одержання людей шляхом загрози силою або її застосування або інших форм примусу, викрадення, шахрайства, обману, зловживання владою або уразливістю положення, або шляхом підкупу, у вигляді платежів або вигод, для одержання згоди особи, яка контролює іншу особу. Експлуатація включає, як мінімум, експлуатацію проституції інших осіб або інші форми сексуальної експлуатації, примусову працю або послуги, рабство або звичаї, подібні з рабством, підневільний стан або вилучення органів» [78, 135 ].

Проблема особи, що потерпіла від злочину, сягає корінням звичаєвого права. Окремі її соціально-правові аспекти вивчалися Чезаре Беккаріа, Георгом Клейнфелером, Гансом Шнайдером та ін. Власне наукове “відкриття” жертви і визначення кон цептуальних засад вивчення цього феномена датується 1945–1948 рр. і пов’язується з іменем німецького криміналіста Ганса фон Гентінга.

Емігрувавши перед другою світовою війною до США, він опублікував основоположну статтю “Злочинець і його жертва” (1948 р.), яку потім розгорнув у капітальну працю “Жертва як елемент навколишнього світу” (1962 р.). Іншим поштовхом до наукового усвідомлення жертви, але в ширшому контексті (нещасний випадок, природна чи техногенна катастрофа, збройний конфлікт та ін.), стали події 1945 р., коли на два міста Японії – Хіросіму та Нагасакі – було скинуто атомні бомби. Трагічна доля багатотисячних жертв – “хібакусі” (за японською термінологією) на багато років прикувала увагу японців і всього людства[ 16, 50].

Зазначені події започаткували виникнення наукового вчення про жертву – віктимології (від лат. – жертва). Згода жертви торгівлі людьми на заплановану експлуатацію не береться до уваги, якщо було використано будь-який із заходів впливу.

Вербування, перевезення, передача, приховування або отримання дитини з метою експлуатації вважаються «торгівлею людьми» навіть у тому разі, якщо вони не пов'язані із застосуванням будь-якого із заходів впливу.

Ознакою торгівлі жінками є такі ситуації, коли:*

жінка не знала про те, що вона буде працювати в проституції або була ошукана щодо знання обставин, в яких їй доведеться працювати;*

жінка не вільна прийняти особисте рішення про те, чи бажає вона взагалі працювати в проституції;*

жінку примушують віддавати зароблені нею гроші іншим особам;*

жінка пов'язана з боргами, з якими вона спочатку повинна розплатитись, перш ніж вона сама зможе розпоряджатися своїми власними прибутками, стане вільно вирішувати чи може вона припинити роботу або перш ніж вона отримає назад свій паспорт;*

жінку постійно тримають під контролем інші особи;*

жінку обмежують у вільному пересуванні або в можливостях спілкування з іншими людьми;*

жінка не вільна відмовити окремим клієнтам або протестувати проти окремих видів сексуального контакту [22, 176-179].

Мотиви виїзду громадян за кордон різні: пошуки роботи, бажання матеріально забезпечити свою сім'ю (батьків, дітей), бажання фахової самореалізації, прагнення отримати престижну освіту, бажання «побачити світ», втілити мрії про «гарне життя за кордоном», вдало вийти заміж тощо.

Фемінізація бідності, перш за все, змушує саме жінок шукати за кордоном будь-яку роботу та засоби для покращення свого матеріального становища, навіть без урахування можливих негативних