наслідків. Значна частина громадян, які повертаються, потребує реабілітації та ресоціалізації. Необхідні для цих осіб реабілітаційні програми, безкоштовні медичні, соціальні та психологічні послуги, створення кризових центрів та ін. – все це вимагає значного державного фінансування.
Слово «трафікінг», як синонім закордонного рабства наших громадян і громадянок, вже узвичаєно використовується багатьма українськими державними службовцями й активістками та активістами громадського руху, причетними до подолання проблем торгівлі людьми з України.
Відповідно з'явилося слово «трафікер». Саме цим словом почали називати усю ту різноманітну групу людей, які задіяні в торгівлі людьми: організаторів/ керівників злочинних груп, які займаються торгівлею людьми; агентів-вербувальників, які зваблюють жінок та чоловіків брехливими обіцянками привабливого закордонного життя; працівників і працівниць фірм, які займаються нелегальним працевлаштуванням за кордоном громадян України; осіб, які використовують свої зв'язки із корумпованими працівниками паспортної служби та ВВІРу для оформлення необхідних для виїзду документів; перевізників («кур'єрів»); продавців і покупців живого товару; сутенерів і господарів, які використовують цих жінок для нелегальної проституції та ін[17, 14].
Жінки, які в перший раз потрапили до секс-бізнесу за кордон обманним шляхом, адаптувалися до нової "роботи" і часто повертаються на Україну зі зміненою психологією, вважаючи, що робота повії - це нормальна можливість заробляти гроші. Перебуваючи певний час за кордоном, вони вже знають, як пристосуватися до життя в даній країні, і в якому барі чи секс-клубі можна працювати, отримуючи непогані гроші.
Жахає нова тенденція, яку умовно можна назвати "другою хвилею" – ті жінки, які були вивезені за кордон обманним шляхом, тепер самі стають звідницями, вивозячи нових жінок.
Торгівля людьми є незаконною і злочинною діяльністю, основою якої виступає насильство над людиною.
Реакція на насилля звичайно має чотири стадії, які розрізняються за тривалістю і інтенсивністю психічних процесів.
Стадія передчуття, або загрози, коли людина відчуває небезпеку ситуації. Звичайно тут включаються механізми психологічного захисту, створюючи ілюзію невразливості, але все таки зберігається реалістичне розуміння ситуації, необхідне для захисту. Такі захисні механізми працюють, наприклад, перед плановою операцією, вони зменшують відчуття безпорадності.
Стадія зіткнення, коли відбувається дезадаптація, ступінь якої залежить від інтенсивності травми і адаптаційних можливостей. На цій стадії виникають вазомоторні і емоційні порушення. У жертв пожежі або повені реакції варіюють від «холодної зібраності» до сум'яття, істеричних ридань і паралізуючої тривоги, коли людина не здатна навіть вибратися з ліжка. У жертв різних видів гендерного насилля реакції теж різноманітні, але менш інтенсивні – це приголомшення, замішання, звуження свідомості, автоматизовані стереотипні дії і інші прояви переляку.
З. Стадія віддачі, під час якої поступово відновлюються нормальні емоції, розуміння себе і свого місця в світі, пам'ять і самоконтроль. Майбутнє залишається неясним, може зрости відчуття залежності. Жінка починає розуміти свої адаптивні і дезадаптивні реакції, замислюватися над ними. Від того, чи відчуває вона себе в силах самостійно справитися із стресом, залежить не тільки результат даної кризової ситуації, але і реакція на стреси в майбутньому, що, у свою чергу, прямо впливає на самооцінку [18, 331].
Характерна особливість психологічного стану після приниження – відсутність відкрито виражаємого гніву. Можливо, це пов'язано із загальноприйнятими нормами – вважається, що жінка не повинна бути агресивною. Джаніс (Janis, 1958) припускає, що людина підсвідомо сприймає будь-яку загрозу, якій своїми діями не може запобігти, як загрозу покарання за погану поведінку в дитинстві. Можливо, це підсвідоме відчуття примушує стримувати гнів і агресію [17, 376]. Так, жінки реагують на утиски не гнівом, а страхом, тривогою, відчуттям вини і сорому тому, що відчувають себе або покараними, або винними в тому, що трапилося. Злість пригнічується і приймає форму вини і сорому, не дивлячись на те що ці відчуття лише посилюють безпорадність і ранимість. Агресія звичайно з'являється пізніше, у стадії розв'язання кризи (можливо у формі нічних кошмарів або спалахів гніву), об'єктом якої стають кривдники і оточуючі.
Стадія відновлення, коли змінюється погляд на майбутнє. Захисні механізми, що забезпечували відчуття невразливості, втрачені, і на фоні багаторазового повернення до травматичного переживання може знизитися самооцінка. Жінка починає звинувачувати себе в тому, що не змогла відстояти себе, не звернула на небезпеку уваги [18, 337].
У ряді робіт описана дещо інша послідовність реакцій на насилля. Перша стадія характеризується ознаками психологічного зриву (шок, недовіра, сум'яття, аномальна поведінка). Потерпіла не може говорити про те, що трапилося, не наважується повідомити про це близьким, лікарям, міліції. На першому плані стоїть відчуття вини; жінці здається, що все відбулося через її власну дурість. Перед нею постає безліч питань: як розказати про все сім'ї, чоловіку (коханцю), друзям, дітям; як відреагують на розголос друзі і сусіди; чи не завагітніла вона, чи не заразилася венеричним захворюванням; чи треба повідомляти про факт насилля правоохоронним органам, і якщо так, то чи буде розслідування.
Друга стадія – зовнішнього пристосування – починається через декілька днів і закінчується через декілька тижнів після насилля. Перша хвиля тривоги проходить. В спробах подолати тривогу і відновити внутрішню рівновагу жінка може повернутися до колишнього способу життя і поводитися так, ніби криза вже подолана, – що додає упевненість і їй самій, і оточуючим. Сазерленд і Шерл (Satherland, Scher1, 1970) помічають, що такий період псевдоадаптації не говорить про вирішення психічної травми. Тут працює заперечення, витіснення того, що трапилося.
Психічна травма заперечується в інтересах захисту себе і оточуючих.
Третя стадія – визнання і подолання – може залишитися неусвідомленою як для потерпілої, так і для оточуючих. Переважають депресія