Гендерна теорія, одним із джерел якої є фемінізм, універсальна за змістом, обсягом і застосуванням. Та гендерні дослідження не тотожні теорії фемінізму. Остання зосереджена на “жінці” як своєму об’єкті, її ролі і значущості. Гендерна теорія вивчає соціальне життя обох статей, їхню поведінку, ролі, характеристики, спільне і відмінне між ними, розглядаючи світ порівняно з позиції обох соціо-статевих груп. Сучасні гендерні дослідження також відзначають наявність не лише жіночого та чоловічого типів: крім них, предметом гендерного аналізу стає і гомосексуальний, гетеросексуальний та транссексуальний типи.

Гендерні теорії та відповідні гендерні стратегії грунтуються на тому, щоб інтереси і досвід жінок, так само як і чоловіків, стали обов’язковим критерієм при розробці загальних концепцій суспільного розвитку, їх втіленні в життя, виконанні програм у політичній, економічній, культурній та інших сферах, щоб чоловіки і жінки могли однаково цим скористатись, а нерівність була подоланою й не мала грунту для виникнення. У цьому сенсі гендерна теорія є особливим напрямком у соціальних науках, зорієнтованим на формування і утвердження політики рівних, незалежно від статі, можливостей самореалізації людини в різних сферах соціальної практики [70, 115].

Суспільний інтерес до відносин між чоловіком та жінкою такий само старий, як і людська історія. Стосовно цього психолог Н. Хамітов слушно наголошує, що „особистість приходить з Вічності в час щаблями статі. Ними вона й повертається у вічність”[36, 17]. Загалом слід зазначити, що ще Платон у трактаті „Держава” звертав увагу на проблему однаковості освіти для чоловіків та жінок як передумови набуття ними справді рівних шансів брати участь в громадських справах. Проте інший видатний давній грек, Софокл, наголошував, що досить лише зрівняти жінку в правах з чоловіком, як вона починає чоловіка переважати за своїми суто людськими властивостями.

В той же час, професор історії Берлінського університету Г. Бок у праці „Жінка в європейській історії. Від середньовіччя до сучасності” розглянула передумови формування феміністського руху. Вона зазначає, що до часів Відродження вважалось, що жінка за межами дому суперечить Божому замислові [ 74].

Причому жінка, як правило, сприймалась як „соціальний інвалід”, що вимагає засобів „позитивної дискримінації”. Відтак вона не може претендувати на рівноправну участь у громадському житті, а тому апріорі сприймається як менш адаптований індивідуум. Звідси виникає проблема створення середовища рівних можливостей. Натомість чоловічу стать у зазначеному контексті вивчає „соціальна андрологія” [ 58, 17]].

Оскільки гендер є своєрідною основою стратифікації суспільства, він здатен розкрити чимало сторінок історії країни, розвитку її культури, нормативи стосунків, статус чоловіків і жінок у детермінації державного та сімейного устрою. Так, протягом усієї історії для українців сімейно-шлюбна та соціально-правова сфери діяльності не були винятковим правом лише чоловіків. Жінка у цих питаннях не перебувала на другорядних ролях і, хоча сфера її провідної діяльності визначалась переважно функцією дітонародження та домогосподарювання, її сімейний і соціальний статуси були досить високими.

Гендерне насильство, очевидно, завжди було частиною існування людства. Його різноманітні початки простежуються з глибокої давнини в усіх частинах світу. Вже тоді жінка мала в суспільстві становище поневоленої людини. На жаль, історичний аналіз свідчить, що жорстоке поводження із жінками і навіть їх експлуатація давно відомі людству. Дійсно, у давнину безправ’я жінки проявлялося в тому, що її можна було купити, подарувати. Відомо, що викрадення дівчат має початок ще з глибокої давнини. Яскравим прикладом є Стародавня Індія, де насильницьке викрадення дівчини було для касти воїнів кшатрів законним засобом придбання дружини. Викрадення жінок практикувалося і в європейських народів. Наприклад, давні звичаї германців не виключали насильницьке викрадення (умикання) дівчат. «Салічна правда» (глава ХІІІ), як пам’ятка давньогерманського права, містить положення про викрадення дівчат, що розглядалося звичайною формою укладення шлюбу за часів раннього феодалізму [12, с.20, 152].

На жаль, історія свідчить про те, що раніше в багатьох країнах фактично було насильство щодо жінок узаконено. Держави, сповідуючи формальний принцип невтручання в сімейні справи, наділяли при цьому чоловіка широкими владними повноваженнями і по відношенню до інших членів сім’ї. Наприклад, у давнину соціальне та юридичне становище дружини ізраїльтянина було набагато гіршим, ніж у жінок із сусідніх країн. Чоловік міг розлучитися з дружиною. Дружина не могла вимагати розлучення. Дружина називала чоловіка “бял”, або хазяїн, а ще вона називала його “адон”, або пан; фактично вона зверталася до нього як рабиня до господаря або підлеглий до царя. У десяти заповідях дружина згадується серед майна чоловіка, і дружина все життя залишається на другорядних ролях. Чоловік мав право продати свою доньку. Ця нерівність статей приймала зовсім несподівані форми: у могилу тіло чоловіка клали вище, ніж тіло дружини, щоб вона і після смерті зберігала принижений статус [13, 100]. Римляни та кельти володіли правом на життя та смерть своїх дружин та часто вбивали них, мотивуючи це тим, що «це право надала нам Природа, зневажаючи ним, ми порушуємо та зневажаємо її закони» [17,15]. Тому у Стародавньому Римі набридлу жінку чоловік просто вбивав [18]. Дійсно, у глибоку давнину чоловік міг прогнати дружину, якщо вона “не слухалася його”, була безплідна чи народжувала одних дівчат, нарешті, якщо просто йому сподобалася інша жінка.

У Стародавньому світі нерідко батьки продавали своїх дітей (особливо доньок), аби позбавитися від зайвого рота і якось звести кінці з кінцями. Іноді діти тікали від нових господарів до своїх матерів.

Слід зазначити, що