у давнину існував також звичай віддавати дружин, доньок у позику на умовах певної сплати. Наприклад, у Стародавньому Вавилоні чоловіку замість себе надавалося право віддавати свою дружину. Відповідно до ст.117 Законів царя Хаммурапі, “якщо чоловік має на собі борг і віддасть за срібло чи віддасть в боргову кабалу свою дружину, свого сина або свою доньку, то вони мають служити в будинку його покупця або позивача 3 роки; на четвертий рік їх мають відпустити на волю” [44, 179]. Безумовно, наведений приклад вказує на характерні ознаки ґендерного насильства, об’єктом якого виступали, насамперед, жінки та дівчата. Адже законодавець, власно кажучи, юридично закріплює продаж жінок, дівчат за борг або віддання їх до боргової кабали.
Нажаль, і до сьогодення у індійських сім’ях хлопчикам віддають перевагу перед дівчатами. Кожного року в Індії матері вбивають сотні тисяч ненароджених або малюків, які щойно з’явивилися.
Ще один приклад ґендерного насильства – це стародавні звичаї, засновані на культурних забобонах взв’язку із відданням переваги сину. Наприклад, у Стародавній Індії до жінки, яка народжувала лише дівчат, відносилися із великою недовірою ( хоча все ж краще, ніж до зовсім безплідної). Чоловік такої дружини мав право (або навіть обов’язок) прогнати її. У зв’язку з цим варто пригадати сумну традицію – дітовбивство новонароджених дівчат.
Сини вважаються в Індії майбутніми годувальниками. Окрім того, індуїзм потребує, щоб саме син запалював погребальне вогнище на похоронах батьків[53, 30-37].
У деяких давніх народів батьки дивилися на своїх доньок як на засіб збільшити своє майно. Корови, бики, вівці, свині, горілка служать платою за жінок. Тому у таких народів доньки як предмет купівлі не отримують приданого, за допомогою якого вони могли би стати повноправними особистостями [91, 14-18]. До речі, звичай купівлі дружин зберігається і досі. На жаль, в деяких країнах жінки все ще розцінюються як рухоме майно і продаються в шлюб, формуючи таким чином власність чоловіка [9, 15].
Таким чином, підбиваючи загальні підсумки з досліджуваної проблеми, слід сформулювати висновок, що проблема ґендерного насильства має глибокі історичні коріння. Немає сумніву, що починаючи з античних часів і середньовічного феодалізму жінки зазнавали різноманітних проявів ґендерного насильства – викрадення та торгівлі, домашнього насильства та ін. На жаль, і на початку ХХІ століття сучасному суспільству поки не вдалося викорінити це негативне явище, що перешкоджає рівності, повноцінному розвиткові та миру.
Сучасні позиції стосовно гендерного аспекту насилля формулюються подібним чином: відроджується і активно обговорюється у публічному просторі концепція «природного призначення» статей, що обертається тезою про громадянську неспроможність жінок, висловлюються різноманітні «точки зору» на те, що мають робити жінки, що може та повинне бути витлумачене як нові унормування жіночої активності, реформулюються старі ідеологеми на тлі цілком сучасного явища – значної політичної, громадянської, економічної активності жінки, що набуває суттєвих обсягів як у загальнолюдському вимірі, так і в сьогочасному українському суспільстві.
Конфлікт між двома концепціями, двома підходами – природної зумовленості статей та громадянської участі – досі є найсуттєвішим, що визначає роль і статус жінок в сучасному соціумі. Як це й відзначає відома дослідниця С. Айвазова, «...Усе ХІХ століття для жінки – це пошук її соціальної ідентичності...між визнанням і запереченням її права бути особистістю, повноцінним членом суспільства» [74].
Традиційні історичні погляди на природу людини і природу жінки суттєво відрізнялись. Як обґрунтовано стверджує Г. Брандт, «...В переважній більшості вчень природа людини сприймалася й пізнавалася в межах «особистості», тобто в суб’єктній якості. З природою жінки було інакше – вона завжди розглядалась як «річ». Цей «речовий» характер розгляду проявлявся, по-перше, в тому, що природа жінки завжди була в певному сенсі визначеною, тобто ій були покладені чіткі межі, у рамках яких вона й пізнавалась. Основні її параметри як істоти пасивної на противагу активному, почуттєвої на противагу раціональному, природної(матеріальної) на противагу культурному(духовному) були задані ще у філософії античності й залишилися такими аж до ХХ сторіччя» [46,37 ].
Гендер як систему міжособистісної взаємодії досліджують Г. Гарфінкель, К. Вест, Д. Зіммерман. В рамках цих теоретичних підходів основна увага зосереджена на процесі творення гендеру через створення та відтворення відмінностей. Гендер як стратифікація розглядається так само, як і решта відомих стратифікаційних поділів: як належність до соціального класу, віку, раси. Тож конструювання у даному разі набуває характеру соціокультурного процесу чи технології. У ході пошуку адекватного тлумачення понять системи «стать – гендер» видозмінюються самі методи і принципи наукового аналізу реальності, які існували у соціогуманітарному арсеналі до сьогодні
Окремою сферою дослідження стало вивчення чинників ризику, сприяючих агресивній поведінці, в ході вивчення суспільного здоров'я. При дослідженні насильства чоловіків проти жінок важливо виділяти ризик стати насильником (наприклад, уявлення про те, що жінка підлегла чоловіку) і ризик стати потерпілою, що буде розглянуто в наступному підрозділі. Проведені дослідження такого чинника ризику, як стрес, показують суперечливий взаємозв'язок між ситуацією стресу чоловіка і його актом насильства проти жінки. Ці суперечності пов'язані з різноманітністю форм стресу, яким можуть бути схильні чоловіки в різноманітних ситуаціях в сім'ї, на роботі, в армії або на війні. Крім того, за свідченнями соціальних працівників, чоловіки-насильники не шукають підтримки до тих пір, поки не перенесуть значний стрес [67]. Враховуючи всі чинники ризику, необхідно звернути увагу не тільки на кореляції між чинниками ризику і чоловічим насиллям, але і на особливості самого насильства, тобто на механізм «вибору» об'єктів потенційного насилля. Останнє