У чародійницьких казках головним позитивними персонажами найчастіше виступають особи чоловічої статі. Козак Мамарига, Котигорошко, Іван-Побиван, Кирило-Кожум’яка. Проте зустрічаються і привабливі жіночі образи, в яких втілені ідеальні риси народу: працьовитість, чесність, вірність, скромність, вміння і готовність виконати найчорнішу роботу для загального добра та благополуччя.

Страшними потворами зображаються в казках негативні персонажі – змії – людожери, кощії – смертоносці, злі відьми, Баба-Яка.

У казках певна моральна теза чи настанова постає не нав’язливо, а випливає з усієї художньої тканини твору. В цьому – особливість великого впливу народної фантастики на формування внутрішнього світу дитини.

Немає, сумніву, що казка через елементи ілюзорного і фантастичного відображення світу справляє глибоке емоційне враження на дитину, приводить в рух її уяву, духовні сили. Логічна послідовність викладу, чітка побудова, влучність у вживанні фразеологізмів викликають неусвідомлене задоволення, сприяють засвоєнню традицій народно-поетичного мовлення. Лексика казок точно відповідає особливостям предметно-образного мислення дитини.

Усе відчутнішим стає інтерес українського народу до своєї історії, давньої культури, способу мислення наших далеких предків. Великий обсяг знань про давні світогляди, етику й мораль приховують у собі міфічні оповідання, легенди. У цих оповіданнях трудящий люд, творець усіх матеріальних і духовних цінностей – дає своє поетичне пояснення походженню і розвитку органічного житті на нашій планеті, висловлює власні погляди на оточуючий людину світ.

Українська міфологія як сукупність переказів про живу й неживу природу та людину розвивалася на основі давньої загальнослов’янської міфології. В українській міфології у художньо-образній формі знайшли поєднання реальні знання з фантастично-релігійними елементами та повір’ями. Вона ілюструє прагнення людини пояснити і упорядкувати навколишній світ, розкрити єдність людини і природи. Українська міфологія включає міфи про сутність і походження явищ природи, про походження людини, про богів, про виникнення Всесвіту, про неминучу загибель світу. В українській міфологічній традиції багато уваги приділялося природним стихіям, явищам оточуючого світу, різноманітним життєвим випробуванням, з якими зустрічається людина.

До реліктів давньослов’янських вірувань, що пов’язані із традиціями міфологічного мислення, належать і численні залишки загальнопоширених культів. Одним з них був культ вогню. Українці вірили в небесне походження вогню, який Бог передав людям через громові стріли. Звідси й віра у святість домашнього вогнища. Важливого значення надавалося ритуально-очисній функції вогню (обкурювання димом, символічне спалювання, переведення через вогонь, або позбутися хвороби, відвернути злих духів тощо).

Священні властивості приписувалися і воді, до якої слід було ставитись обережно, щоб не осквернити її. Особливо цінувалася так звана непочата вода, яку треба було набирати з трьох чи семи криниць до схід сонця. Неодмінним атрибутом лікувальної та господарської магії українців вважалася освячена йорданська вода, якою кропили обійстя, худобу, щоб відігнати нечисту силу.

Культ грози, пов’язаний із давнім слов’янським культом бога Перуна. народна уява наділяла громові стріли магічними властивостями.

Духи природи посідають в українській легендах та міфах виняткове місце. Лісовики, водяники, польові біси, мавки, богині – улюблені образи народної міфології. Існує відома легенда про те, що всі духи природи походять від ангелів, скинутих з неба: де хто з них упав, той і залишився там жити; ті, що впали в воду стали водяниками, на ліс – лісовиками, на поле – польовиками, на людське житло – домовиками, хатніми дідками. Лісовик – міфологічний образ, який уособлював небезпеку, що підстерігає людину в лісі. Найчастіше змальовується як старезний кошлатий дід. На відміну від людей лісовик не має тіні. Вважається, що лісовик бував не лише чоловічої, а й жіночої статі. Лісові люди вели своє господарство, створювали сім’ю і жили, як звичайні люди, хоч і походили від вовчиць, ведмедиць, олениць тощо. Лісовик майже завжди невидимий, але виказує себе голосом. Побачити лісовика можна, дивлячись назад крізь ноги. Позбутися лісовика чи позбавитися впливу його магічних дій, згідно з повір’ями, можна, вивернувши весь свій одяг, що за семантикою давніх мисливських обрядів означало народитися заново. Образ водяника користується в українському фольклорі великою популярністю. Цей персонаж пов’язаний із культом води Він може наганяти рибу, навіть укладати з рибалками угоди про улов, мірошниками крутити жорна, заплутувати сіті. Як і лісовик, водяник не терпить нічної присутності поблизу своїх угідь людей. Дух природної стихії вороже ставиться до людини, оскільки його головна турбота – зберегти і примножити багатства природи. Водяник мав вигляд старезного діда, покритого водоростями, з довгою бородою і хвостом. Міг перевтілюватися у різні істоти – дитину, козла, собаку качура, рибу. Цей володар річок, ставків головував над русалками.

Польовий дух в українській міфології – найчастіше істота чоловічого роду. У легендах польовик виконує лише функції, вороже спрямовані щодо людини. Побачити польовика можна лише сонним. Він міг прибирати різний вигляд і вводити людей в оману. Змальовувався польовик переважно в образі чоловіка з численними звіриними ознаками (шерсть, хвіст, великі кігті, маленькі ріжки, крила, телячі вуха і великі зуби).

Домовик в українців називається по-різному (хатній дідько, домовий, хованець, годованець, помічник). Найчастіше домовик замальовувався як невеличкий геть оброслий волоссям дідок. Вірили, що домовик є в кожній оселі. За добрих взаємин із ним він забезпечував добробут родини, пильнував уночі худобу. Проте домовик міг завдавати великих прикрощів тому, хто його розсердить. Образ домовика як опікуна родинного вогнища переплітається з образом домашнього чорта-дідька. Побутувало повір’я, що дідько