образними засобами оформити й відзначити важливі події суспільного й особистого життя. Відмінною особливістю обряду є його символічність, умовність, образність. Обряд завжди символ тих чи інших ідей, норм, ідеалів, цінностей, відношень, повчань, символ певної дії, символічне втілення соціального досвіду. Характерним для обряду є художнє оформлення всього його комплексу. Український термі “обряд” походить від слова обряджати, що значить приводити в належний вигляд, упорядкувати, прикрасити, прибрати, зробити красивим, ошатним. За винятком похоронних і поминальних, всі обряди є радісними й святковими подіями. Але обряд і свято – не одне і те ж. Свято включає в себе обряд чи обряди як необхідну складову частину, але до обряду не зводиться. Свято – біль широке явище. Якщо в обряді головним є особлива символічна дія, то у святі – безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань у зв’язку з пам’ятними подіями в житті суспільства, колективу, сім’ї, особи. Таким чином, свято – день (чи дні), в який (які) урочисто відзначають значні, видатні події, історичні або календарні дати. У дні пам’яті важливих подій і дат проводилися обряди на честь кого- чи кого-небудь. Свята й обряди були і є відносно самостійними явищами культури, засобами передачі досвіду від покоління до покоління.
На протязі тисячоліть землеробство було провідною галуззю господарства слов’янських народів. Землеробський тип господарства, успадкований з часів загальнослов’янської етнічної спільності, довгі віки визначав характер розвитку всіх сфер економічного і соціального життя східнослов’янських народів, його вплив відчутно позначився на матеріальній та духовній культурі і, зокрема на традиційних звичаях та обрядах.
Аграрно-виробничий зміст мав народний календар українців, що яскраво засвідчують давньослов’янські за своїм походженням назви місяців. Всі вони безпосередньо пов’язані або з річним колом трудових процесів селянина, або з природними явищами, важливими для сільськогосподарського виробництва. Наприклад, назва місяця “січень” походить від звичаю вирубувати взимку дерева на лісових ділянках, які засівали весною, назва місяця “серпень” – це час збирання врожаю, де головним знаряддям праці був серп.
Провідна роль землеробства й пов’язаних з ним інших галузей сільського господарства (тваринництво, садівництво, бджільництво) знайшла своє відображення в традиційному побутовому календарі, що був своєрідною енциклопедією народної мудрості, неписаним розпорядком життя хлібороба протягом року. Усний календар українського селянина – це складна і багатопрофільна система фольклорної творчості, де раціональний досвід та позитивні знання, нагромаджені в результаті багатовікової трудової практики, суперечливо поєдналися з релігійними віруваннями і забобонами, християнськими і язичницькими уявленнями. Народний календар увібрав у себе багато містичних елементів: різні види магії, ворожіння, забобони, релігійні звичаї та обряди, більшість із яких базується на первісній вірі в залежність людського життя від впливу надприродних сил. В українців канвою землеробського календаря ХІХ ст. служили православні святці – список християнських свят, розподілений по днях і місяцях всього року. Обряди та звичаї завжди виступали як невід’ємний елемент культури народу. А оскільки культура завжди має національну форму, вона набуває своєрідності, яка визначається походженням та особливостями історичного розвитку того чи іншого народу, його способу життя, характером трудової діяльності, природним середовищем. тощо.
Значний вплив на формування національної обрядово-звичаєвої сфери культури зробила релігія. В процесі тривалої багатовікової боротьби православ’я за вплив на свідомість східних слов’ян воно так і не змогло утвердитися на Русі в своєму ортодоксально-догматичному (візантійському) вигляді. Засвоюючи елементи православного віровчення, християнські обряди, народні маси пристосовували їх до реальних потреб свого господарства та повсякденного побутового вжитку. Разом із тим православ’я густо насичувалися дохристиянськими релігійними уявленнями, образами, а також відповідними обрядодіями.
Протягом віків християнська обрядово-звичаєва сфера перероблялася, набувала нового змісту та соціального призначення. В переосмисленому вигляді вона і включалася в християнський культ. Проте й під християнською оболонкою багато елементів колишньої обрядово-звичаєвої сфери культури продовжували розвиватися та обростати новими деталями, а окремо з них майже в незмінному вигляді дійшли до ХХ століття.
В аграрному календарі українців існували поняття зими, весни, літа і осені, але вони не мали чіткого розмежування (не розбивалися на 3 місяці, як прийнято тепер) і визначалися в першу чергу характером виробничої діяльності даної пори року. Поклавши в основу народного календаря трудову обумовленість, можна виділити такі основні сезони: оранка, посів яровини, сходи, дозрівання хліба, жнива, возовиця, молотьба, оранка під озимину, посів озимини, оранка за зяб. Після того як був зібраний урожай і завершувалися усі польові роботи, в житті селянина наступало відносне затишшя, обумовлене характером трудової доцільності в осінньо-зимовий період.
Початок зимового циклу календарних свят найбільш виразно виступає 4 грудня, коли відзначається одне із двунадесятих свят – Богородичне свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Цей день у народі ще називають Третя Пречиста. До цієї дати на всій території України прив’язано чимало прикмет, прогнозів і звичаїв, що свідчили про її важливе значення. Вважалося, що Введення відкривало собою зимовий святковий сезон. Говорили в народі: “Введення прийде, свят наведе”. І дійсно, після 4 грудня йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохреща. Введенські прислів’я розкривають прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачати, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: “Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде”, “Скільки на Введення води, стільки на Юрія трави”. Характерним звичаєм цього свята був прихід першого відвідувача – “полазника”. В основі його лежить віра людей у щасливу або нещасливу прикмету.
Великим зимовим