Здрастуйте, з Новим роком,

З Василем.

В наші дні побутує таке новорічне вітання при засіванні: “Сію, сію, посіваю, з Новим роком Вас вітаю” На щастя, на здоров’я, на Новий рік! Щоб краще родило як уторік. Жито, пшениця, горох, сочевиця” Коноплі до стелі, а льон по коліна” Щоб хрещена голівка не боліла!”

19 січня закінчувався дванадцятиденний період святок. Останній день цього періоду (християнське свято Святе Богоявлення, Хрещення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, відоме в народі як ораднь, ардан, йордан, відорощі, водохреща) супроводжувався різними магічними діями та повір’ями. У цей період свято за традицією відбувалося на річці або біля струмка. Ще напередодні на льоду й снігу робили скульптурне зображення хреста. На йордань – так назив. місце, де проходила церемонія хрещення, - збирався великий, святковий одягнутий натовп. Освячену воду люди намагалися швидко набрати в посуд і рознести по домівках, вірячи, що у того, хто зробить це першим, худоба буде розмножуватись і взагалі господарство буде йти краще. Йорданській воді приписувались чудодійні лікувальні властивості. Відразу після освячення її пили, а дівчата це й вмивались.

Найважливішою подією в церковному календарі лютого є свято Стрітення – 14 лютого. В народній традиції це свято початку весни, перших громів. В Україні посвячена на Стрітення свічка – “громниця” вважалась помічною од пожежі, бо їх запалювали і ставили перед образами під час грози, щоб оберегти людей і худобу від грому. В народі казали, що на Стрітення зима зустрічається з літом. При зустрічі зима і літо сперечаються між собою – кому йти, а кому вертатися? Якщо до вечора стане тепліше - літо переспорило зиму, а якщо холодніше – зима.

Одним із найцікавіших звичаїв наших предків є закликання весни. У своїх легендах і казках український народ створив світлий образ Весни – дівчини з вінком квітів на буйних косах, що “десь у садочку шиє сорочку, а інколи й у вигляді молодиці, що вже має або повинна мати дочку. Вона ця вродлива дівчина чи молодиця, володіє величезними скарбами, від неї люди із давніх-давен щороку сподіваються щедрих дарів, а тому й виглядають її вранці, до схід-сонця: вибігають на горби, стають на воротях, лізуть на дах домівки – і запрошують, закликають її піснями:

Прийди, прийди, весно красна!

Звесели наш рідний край.

Засвіти нам сонце ясне,

З нами в гурті погуляй.

Закликають весну, як правило, діти, дівчата й жінки. Час закликання весни залежить від регіону й від кліматичних умов року – ранньої чи пізньої весни. Наші предки обожнювали воскресіння Природи й вірили, що з нею пробуджуються, виходять “на цей світ”, розважаться і бенкетують разом із живими душі померлих родичів. До речі птахи – провісники весни, що за уявленням наших предків її приносили на своїх крилах із вирію – царства вічного літа, уявлялися втіленням душ померлих, посередниками між небом і землею. Два споконвічні контрасти: світло й темрява, тепло й холод, радість і смуток.. Але за справедливим законом життя кінець породжує початок, світло перемагає темряву, радість розвіює смуток, тепло перемагає холод.

Розливи води й зелений “шум” – переконлива ознака перемоги тепла.

Розлилися води

На чотири роди,

Гей, дівки, весна красна,

Зілля зелененьке!

Звістували голосисті дівчата щасливу новину, щебетали по-пташиному, і тут же “заплітали Шума”:

Ой, нумо, нумо,

в зеленого Шума,

а в нашого Шума –

зеленая шуба.

У ритуальному плетиві хороводу заворожувався шум зеленої весни: листя на деревах, трава на луках, вруно на полях… Весняне дійство – хороводи та ігрища при розпаленому багатті – тривало в давніх слов’ян від березня о червня.

То ж прийди до нас, Весно – очисти води правічних річок, оживи заповітні береги Славутича і священної Хортиці, дай животворящої сили усій землі, нашій, засяй ясним сонцем у синім небі вільної України. Благовісником в народі називають архангела Гавриїла в честь якого 8 квітня влаштовується свято собор архангела Гавриїла. Народ вірив, що архангел Гавриїл – володар блискавки “Обох святкуємо, бо грім і блискавка страшні для нас хліборобів” “Ілля – володар грому, а Гаврило – блискавки”, “Святкували Благовісника – щоб Гаврило хати не спалив”. За давнім повір’ям у день Благовісника грім і блискавка прокидаються від зимового сну. На весні, коли вперше загримить грім, діти підпирали плота – “щоб спина не боліла”. Від Благовісника починають сіяти ранні ярові зернові – овес, ячмінь та пшеницю. Як правило, початок оранки й сівби проходив урочисто. Збираючись їхати в поле, селяни одягали чисті сорочки, в яких вони причащалися в церкві під час останнього говіння. Робилося це для того “щоб не було бур’яну на ниві”. Перед сівбою, як і перед оранкою відбувалася сімейна молитва. Засівали першу ниву, як правило, натще, “щоб хліб родив” і з молитвою – “щоб чиста нива була”. Під час сівби не можна лаятися, бо за народним повір’ям, “коли сівач лихословить, то за ним слідом чорт ходить і будяки сіє”.

У неділю за тиждень до Великодня вшановується свято Вхід Господній в Єрусалим. Коли Ісус Христос їхав в місто на ослі, то жителі міста, які зустрічали його, встеляли перед ним дорогу пальмовим гіллям. Вербною ця неділя називається так, тому що святили вербу в цей час, у багатьох народів вважалося, що верба, яка росте в сирих місцях, біля води, має магічну силу й здатність забезпечити поля й сади вологою.

Господарі, повертаючись із церкви із посвяченою