Захист фахових інтересів педагогів – основне завдання товариства “Взаємна поміч українських вчителів”

Товариство “Взаємна поміч українського вчительства” – унікальне явище в історії українського вчительського руху, української школи і педагогіки. Воно стало справді національно-професійною організацією, яку очолювали чесні, компетентні, патріотично настроєні діячі.

Підготовчий етап, що проходив до 28 серпня 1905 року, дня заснування Товариства, відзначився загостренням необхідності створення професійної організації вчительства, бо воно займало найнижчий щабель соціального забезпечення. В § 55 закону про освіту від 14 травня 1869р. зазначалося: “найнижча платня, нижче якої жодній громаді зійти невільно, щоб старші й молодші вчителі, вільні від побічних занять, могли всі свої сили посвятити своїй праці, а перші з них (старші вчителі) могли також забезпечити свої родини згідно з місцевими умовами”. Але на практиці все було інакше. Утримання злочинця в тюрмі з доглядом коштувало державний бюджет 300 золотих ринських. Учителів, на яких уряд видавав менше, як на втримання одного злочинця, було 2.318 або 36% всього вчительського загалу”.[14; с.13]

Це спонукало вчителів до організованої боротьби за свої фахові права. “Товариство педагогічне”, що діяло у Львові з 1868 р. і до котрого входили польські і українські педагоги мало уваги приділяло соціальним проблемам педагогів. На знак протесту проти цього в 1896 р. виникла в Галичині незалежна організація “Товариство народних вчителів в Галичині”, котре ставило собі за мету боротьбу за поліпшення матеріального становища вчителів. 5 березня 1897 р. відбувся його перший з’їзд, в якому брали участь і представники українського народного вчительства. Було ухвалено резолюцію, в якій, зокрема, була вимога зрівняти заробітну плату вчителя із зарплатою державних урядовців нижчого рангу, зменшити термін обов’язкової праці від 40 до 35 років. Брали участь українські педагоги і в інших заходах разом з народними вчителями Австрії. Неодноразово піднімалося питання про збільшення вчительської платні і скорочення терміну служби, робилися спроби шляхом парламентської боротьби покращити становище народних вчителів, що не приносило позитивних результатів.[11; с.8]

Українське вчительство, для якого важливим були не лише боротьба за власні фахові права, а й розвиток національної школи також розуміло історичну необхідність незалежного національно-просвітницького руху. Все складалося на користь здійснення цього завдання. Адже соціальні умови життя змушували шукати порятунку в спільній допомозі. Свідоме вчительство розуміло, що на противагу інтернаціональним товариствам та організаціям, українські педагоги повинні мати своє педагогічне товариство.[17;c.4]

Створене в першій половині 1881 р. у Львові “Руське Товариство Педагогічне” втратило надію на допомогу вчителям з боку урядових структур, тому порушило на загальних зборах 1897р. питання заснування так званого “допомогового фонду” для членів “Руського Товариства Педагогічного” та їх родин. На цю ціль поступово почали надходити добровільні пожертвування. І саме за допомогою заходів, що сприяли вирішенню найболючіших матеріальних проблем зміцнювалися стосунки товариства і вчителів. Виділ “Руського Товариства Педагогічного” розумів, що фахові проблеми вчителів вимагають постійної уваги, а займатися ними так, як цього вимагав час, він не міг, бо були в нього інші не менш важливі завдання. [19; c.30]

Поступово виникла думка про потребу заснування окремої вчительської професійної організації.

Для цієї справи потрібно було підготувати відповідний грунт. Це завдання взяла на себе газета “Промінь”, що виходила на Буковині і стала офіційною трибуною буковинського народного вчительства. Обмін думок між свідомими вчителями щодо мети і форми вчительської організації та редакційні статті, що підводили сказане до спільного знаменника, дуже часто можна було зустріти на сторінках “Променя”, де дописувачі закликали своїх колег добровільно сплачувати незначну суму і тим самим створити економічне підгрунття для професійної вчительської організації. Зокрема зазначалось: “Коли будемо забезпечені матеріально, тоді високо піднімемось морально”. [2]

Першим етапом до здійснення цього замислу мало стати крайове віче українського вчительства 18 липня 1904 р. Воно відбулося у Львові, в приміщенні Народного Дому. Участь у вічі взяло 1392 вчителів з Галичини, які прийняли резолюцію, де серед великої кількості інших вимог найбільш гостро стали: зміна дисциплінарного законодавства та деяких статей закону про освіту, що обмежували права педагогів. Не могли учасники обминути своєю увагою і інші болючі проблеми: необхідність впровадження української мови у вже існуючих навчальних закладах та створення нових. На зборах був обговорений реферат А.Алиськевича про організацію українського вчительства (до речі, у вічі брав участь І.Франко) і було прийнято рішення про заснування товариства “Самопоміч учительська”, яке ставило собі за мету в першу чергу допомагати своїм членам і їх родинам: давати грошові допомоги, позики, стипендії і займатися захистом фахових проблем вчителів, передбачалося, що учасники товариства можуть брати участь і в інших вчительських організаціях. Для створення даного товариства був вибраний “Екзекутивний Комітет віча українського вчительства” із 12 членів і 6 заступників та спеціальна комісія, яка мала також завдання скласти статут “Самопомочі учительської”, що складалося з 8 чоловік. Щодо періодичного видання для новоствореного товариства, то було вирішено, що ним буде газета “Промінь”, до редакційного комітету, якої будуть входити як представники з Галичини так і з Буковини.

Про перше віче українського вчительства ця газета писала: “І усміхнувся старий город Льва, коли побачив відродження цілої верстви нашої суспільності, коли побачив не одиниці вже, не десятки, а тисячі найкращих синів і доньок Руси-України, що скинули з себе кайдани – в одній хвилині піднесли голову як вільні, свідомі