З перших днів у школі хлопчики почувають себе некомфортно перед спритними дівчатами і стають галасливими й грубими. Думка про те, що хлопчиків треба віддавати у школу на рік пізніше, коли їх мова досягне того ж рівня, що й у дівчат, мабуть, має право на життя. Хлопчики в цьому випадку починають відчувати себе значно краще, і їх менше нервує добра мова дівчат з їх класу.

У хлопчиків часто відсутні елементарні навички праці, а також не розвинуті якості, необхідні для успішного її здійснення (наполегливість, терпіння, старанність, охайність тощо). Хлопчики молодших класів гірше привчені до самообслуговування: незграбно переодягаються і перевзуваються, не знають, з чого почати чергування в класі, не вміють користуватися віником тощо. Їх значно важче привчити тримати в порядку своє робоче місце, а приходячи з вулиці, акуратно складати одяг і ставити на місце взуття. Хлопчики значно менше, ніж дівчатка, звертають увагу на свій одяг, навіть якщо він подертий чи заплямований.

Відмінності між хлопчиками і дівчатками проявляються і в тому, що дівчатка схильні частіше апелювати до старших. В аналогічних ситуаціях вони частіше скаржаться на хлопчиків, ніж хлопчики на дівчаток. Це може збити „з пантелику” недосвідченого педагога чи батьків, так як ті, що скаржаться, мимоволі сприймаються як сторона потерпіла. Хоч часто це далеко не так. Часом, недосвідчений учитель правим вважає того, хто поскаржиться першим. У таких випадках починає процвітати наклепництво.

Дівчата мають схильність до опікунської діяльності – няньчити, доглядати, проявляти турботу. Вони частіше критикують, наставляють, повчають своїх молодших сестер чи братів, краще, ніж хлопчики, усвідомлюють відповідальність за будь-яку справу, що їм доручають дорослі. Вони тісніше пов’язані з сім’єю і подекуди поза нею губляться в незнайомій обстановці, у виборі заняття. Відправляючись кудись, дівчата мають певну мету, тоді як хлопчики знаходять собі заняття по ходу, легше орієнтуючись в незнайомій обстановці і сприймаючи її позитивно (на відміну від настороженого ставлення дівчат).

Негативні прояви у дівчаток носять прихованіший характер, порушення „тихіші”. Як у свій час помітив А. С. Макаренко, „важкі” хлопчики у порівнянні з „важкими” дівчатами значно легше піддаються виховним впливам [19, т. 4, с. 261].

Ще одна відмінність пов’язана зі ставленням до оточуючого світу. Чоловіче ставлення характеризується натиском, самовпевненістю, орієнтацією на контроль. Жіночий варіант ставлення до оточуючого світу характеризується спрямованістю на підтримання сталих типів взаємодії з людьми. Хлопчики частіше реагують на фрустрацію зменшенням спілкування, а дівчатка – жорсткішою, спрямованою на досягнення мети поведінкою.

Суттєво відрізняються юнаки і дівчата у сфері спілкування. Існує суто жіночий і яскраво виражений чоловічий стиль спілкування. Жінка почуває себе впевненою, обговорюючи з кимось свої переживання. Чоловік почуває себе спокійніше, дотримуючись дистанції з партнеркою, оперуючи не розпливчастими емоціями, а чіткими фактами і зрозумілими висловлюваннями. Така особливість спілкування закладається з дитинства. Дівчатка звикають ділитися одна з одною таємницями, радощами і проблемами, а хлопчики мало що обговорюють. Матір завжди розпитує дочку, що було в школі, чи не посварилася з подругою. Вона вчить дочку звертати увагу на свої почуття і говорити про них. Хлопців найчастіше розпитують про інше: де бігав, які оцінки, що робить. Їх почуттями батьки цікавляться менше. Саме через це юнакам і чоловікам важко освідчитися в своїй симпатії, що в них є складні проблеми і труднощі, що вони ревнують і т. д.

Дівчата зазвичай спілкуються мікрогрупами по 3–4 особи. Для чоловічого типу спілкування, навпаки, характерне об’єднання у великі групи з високим ступенем взаємодії та організації. Такі особливості спілкування цілком можна пояснити первісними формами розподілу праці, коли чоловіки спільно виробляли вміння діяти синхронно й об’єднували зусилля для досягнення спільної мети, а жіноча праця була замкнутішою, ізольованішою, не вимагала участі великих груп. Здатність встановлювати зв’язки і будувати міцні відносини ставала для жінок питанням виживання. Чоловік же більшу частину часу проводив на полюванні в повній мовчанці. Жінки балакали між собою, щоб не втратити зв’язку. Чоловіки мовчали, боячись злякати здобич. Коли сучасний чоловік відправляється на полювання чи рибалку, він теж говорить дуже мало.

Дівчата будь-якого віку проявляють більшу схильність до спілкування. Вони змалку активніше спілкуються з однолітками і старшими. Вони контактніші, краще відчувають психічний стан співрозмовника, нетерпимі до прямолінійності, різкості, грубого тону. Дослідження показують, що в бесіді юнаки, чоловіки значно частіше схильні перебивати співрозмовника, рідше посміхаються, твердо дивляться в очі (Бартол, К. Мартін, 1986; Л Караі, 1991; Джонсон, 1993; Гросс, Мадсон, 1997). Дівчата ж (особливо в різностатевих групах) віддають перевагу менш прямим способам впливу на співрозмовника – вони менше перебивають, більш тактовні і ввічливі, менш самовпевнені. Вони частіше задають питання, повторюючи їх, тонше вловлюють настрій співрозмовника, чутливіші до прихованого підтексту сказаного, оскільки мають вроджене вміння помічати і розшифровувати невербальні сигнали: жести, рухи тіла, що супроводжують розмову.

Юнаки і дівчата відрізняються балакучістю. Психоневрологи підрахували, що протягом дня пересічна жінка проголошує близько 8 тисяч слів, а чоловік у 2 рази менше (за іншими даними у – 3 рази). І до вечора у нього можуть залишитися невитраченими кілька сотень слів, а у жінки – кілька тисяч. Це означає, що в партнерів різний комунікативний ресурс. Зазвичай, чоловіки свої слова „витрачають” на роботі, в спілкуванні з колегами, а повернувшись додому, мовчки дивляться телевізор. І якщо їх дружини цілий день сидять вдома і не