З XVI—XVII ст. збереглося чимало історико-культурних, літературних, педагогічних пам'яток, створених на релігійні сюжети, теми, які втілюють у собі значний гуманістичний, виховний потенціал.

Відомі культурні та освітні діячі минулого літописець Нестор, І.Вишенський, І. Борецький, П. Могила, пізніше О.Духнович М.Шашкевич, І. Вагилевич, Я.. Головацький та інші були служителями релігійного культу, їхній внесок у національну систему виховання є значним. Прогресивні церковні та релігійні діячі, відстоюючи політичну, державу і духовну самостійність України, виховували молодь у патріотичному, гуманістичному дусі.

Вершинних успіхів досягла українська національна система виховання в епоху великого національного Відродження (XVI—перша половина XVIII ст.). (Цей період став «зоряним часом» її розвитку. Ідеї свободи і незалежності України, звільнення людини від соціального і національного гноблення, утвердження визвольного козацького руху як могутньої вільнолюбної суспільно-політичної і військової сили сприяли високому духовному піднесенню українського народу. Бурхливо розвивалися фольклор, мистецтва і ремесла, народний театр, книгодрукування, інші галузі культурно-історичного життя.

В епоху Відродження утверджувалася на очах всієї Європи самобутня українська система виховання молоді. Усталювалася нині діюча структура компонентів народної педагогіки, вимикали нові типи навчально-виховних закладів, змінювалися демократичні і гуманістичні принципи їх роботи. Всю територію України покривала густа мережа братських, козацьких, січових, дяківських, церковних, монастирських шкіл, а також шкіл народних мистецтв і ремесел. Виникали академії (Острозька — 1576 р., Києво-Могилянська—1615р. та ін.) —перші всесвітньо відомі вищі учбові заклади на території не лише України, а й східних слов'ян. Вони вписали золоті сторінки в історію розвитку української національної системи виховання науки і культури, піднісши їх на рівень європейських народів. [18; 161]

Українське Відродження дало світові блискучу плеяду видатних учених, освітніх і громадських діячів (Л. Баранович, І. Гізель, Л. Зизаній, З.Копистенський, М. Смотрицький, Ф. Прокопович та Ін.), зміцнюючи дружбу народів. Цей знаменний етап у розвитку вітчизняної системи освіти виховання переконливо свідчить про те, що національний і загальнолюдський фактори перебувають у найтіснішому взаємозв'язку.

В епоху підготовки і проведення успішної національно-визвольної війни під проводом Б. (Хмельницького (1648—1654 рр.), мужнього відстоювання політичного, державного, економічного і культурного суверенітету України система виховання сягнули на той час апогею свого розвитку.

Українську систему виховання збагачували суспільно-політичні, наукові ідеї, високі моральні ідеали та інші цінності, які складали сутність діяльності соціальних інститутів, демократичних громадсько-культуних рухів, організацій. Подив і захоплення у всьому світі викликав республіканський лад Запорозької Січі—форпосту свободи і незалежності України (принципи організації і проведення козацьких Рад, виборність гетьманів, отаманів Січі, полковників та іншої козацької старшини). У козацько-гетьманські часи на Україні діяли демократичні традиції національного самоврядування судочинства. Конституція гетьмана П. Орлика (1710 р.) містить у собі такі ідеї, положення на захист прав людини, нації, суверенності держави, які були новим явищем в європейській і світовій політичній і правознавчій думці. Завдяки цьому в національній системі виховання утверджувалися ідеї народовладдя, гуманізму, самоврядування, відданості інтересам народу.

Козацько-гетьманська епоха, яка забезпечувала вільний і незалежний від інших країн розвиток національної педагогічної теорії і практики породила незвичайний феномен — козацьку педагогіку. Ґрунтуючись на ідеях козацького світогляду та ідеології, козацька педагогіка ввібрала в себе демократичні, гуманістичні основи навчання і виховання. Формувала особистість з яскраво вираженими національними ідеалами, піднесла на новий, вищий рівень українську педагогіку, за право народу, господаря своєї країни, землі. Козацька педагогіка і козацька система виховання, реалізовані в козацьких сім'ях, січових, козацьких і братських школах, соціальному середовищі, стали найвищим досягненням національної системи виховання.

З утратою політичної і державної незалежності України починала слабшати і занепадати українська система виховання в офіційних навчально-виховних закладах. Польські, російські і австро-угорські реакціонери, шовіністи, загарбавши українські території, прагнули знищити здавна існуючу систему виховання, щоб підрізати корені, які живили національну свідомість і самосвідомість українців, їхню самобутню державність, культуру. Закривалися українські школи, колегіуми, академії та ін., заборонялася рідна мова. Загарбники нав'язували українській молоді чужу мову, культуру, релігію, традиції і звичаї. Частина молоді денаціоналізувалася, переходила на чужу мову, віру, поповнювала ряди відступників від рідного народу, духовних яничарів, манкуртів.

У таких драматичних політичних умовах українська система виховання зазнавала удару за ударом, розвивалася суперечливо. Вона продовжувала функціонувати здебільшого в рамках сім'ї. Видатні сини і дочки народу (вчені, культурні і освітні діячі та ін.), національне свідомі українці берегли, як найдорожчу святиню, виховні народні традиції, духовність.

Джерела національної духовності продовжували струмувати в
життєдіяльності народу, його представників учених, письменників, педагогів і т. д. Геніальний український філософ, поет, педагог Г. С. Сковорода
підкреслював: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе».
Відстоюючи принцип природовідповідності виховання, необхідність відродження національної системи виховання, він зазначав: «Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Ти німець? Будь німцем. Ти француз? Будь французом. Татарином. Все добре на своєму місці і своєю мірою, з все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне».

За відродження національної системи виховання все життя боровся Великий Кобзар України Т. Г. Шевченко, в 1861 році він видав український буквар, наснаживши його ідеями і засобами народної педагогіки, народознавства. Т. Г.Шевченко мріяв написати також підручники з історії, географії,