В умовах жорстокої русифікаторської політики самодержавства, цілеспрямованої денаціоналізації українців, руйнування їхніх виховних традицій, діяли навчально-виховні заклади (колегіуми, ліцеї, гімназії тощо), в яких реалізовувалися певні ланки, елементи української системи виховання. Так, у колегії (інші назви—ліцей, коледж) імені Павла Ґалаґана, яка функціонувала в ,1871—1920 рр. в навчально-виховному процесі домінували народні духовні традиції. За рівнем науковості викладання, інтелігентності, вихованості випускників сучасників прирівнювали цей заклад до Царськосельського ліцею. Оксфордського і Кембріджського коледжів. Колегія імені Павла Ґалаґана виховала справжню плеяду вчених, діячів культури і освіти, серед них: президент АН України В. Липський, академіки Н. Котляревський, А. Кримський, В. Грабар, К. Костюк. М. Максимейко, письменники М. Драй-Хмара, П. Филипович та багато інших.

Незважаючи на всілякі перешкоди, на Україні виникали педагогічні товариства "Просвіта", "Рідна школа", "освітньо-виховні організації, молодіжні об'єднання "Пласт" (1912 р.). "Сокіл", "Січ", та ін., діяльність яких ґрунтувалася на вітчизняних культурно-історичних традиціях, в тому числі козацьких.

Яскраво виражені ознаки духовності українського народу має, наприклад, діяльність спортивно-громадської, молодіжно-виховної організації, "Пласт", яка була утворена на зразок скаутизму. Назва організації походить від слова "пластуни" (так називалися козацькі розвідники). Біля витоків цієї організації були П. Франко (син І. Я. Франка) та І. Чмола. Організаційно-ідейні основи "Пласту" розроби доктор О. Тисовський. Зміст, ідейно-моральні основи "Пласту" грунтуються на культурно-історичних традиціях, відповідають інтересам української нації. Творче відродження патріотичних дитячих і юнацьких організацій є нині вельми актуальним.

Становленню української школи та національної системи виховання в Галичині в кінці XIX — на початку XX ст. великою мірою сприяла подвижницька праця освітніх діячів і народних учителів. У. Кравченко, Н. Кобринської, О. Поповича, Л. Гарматія, А. Онищука та ін. На Буковинці, чинячи опір румунізації і онімеченню місцевого населення, підвалини української школи закладав Ю. Федькович, його послідовники.

Під час та після революції 1905—1907 рр. починалось поступове відродження української національної школи системи виховання. Після лютневої революції 1917 року розпочалося нове політичне, державне і національне піднесення України. У період революції 1917—1919 років, у добу УНР, гетьманату, директорії було дуже багато зроблено у справі демократизації і гуманізації навчально-виховних закладів розбудови національного виховання. Готувалися законопроекти, вступали в дію закони, які утверджували українську систему виховання Бурхливо відроджувалися культурно-національні виховні традиції, розвивалася українська педагогіка, готувалися національні педагогічні кадри. У перші роки більшовицького засилля, радянської влади на Україні освіта і виховання розвивалися суперечливо. Лід тиском наукових здобутків, громадської думки в 20—30 роках відбувалося дальше становлення української системи виховання тих народів, що жили на Україні. Так, у 1929—1930 навчальному році на Україні було російських шкіл 1261, єврейських—786, німецьких—628, польських — 381, молдавських—121, болгарських—73, чеських—15, татарських — 11 (не рахуючи кримських шкіл), вірменських—6, по одній шведській, ассірійській і грецькій. Державні і громадські організації, установи дбали, в тому числі і Міністерство освіти УРСР про відповідність кількості національних шкіл процентному складу населення. [17; 205]

Реалізувалася державна програма підготовки національних педагогічних кадрів. У Києві діяли польський педагогічний інститут, єврейський педагогічний Інститут, у Житомирі — єврейський педагогічний технікум тощо. Українські школи і педагогічні навчально-виховні заклади відкривалися за межами України в місцях компактного проживання наших земляків—на Кубані, і у Зеленому Клину на Далекому Сході та ін.

Однак перші багатообіцяючі пагони національної системи виховання були штучно загальмовані і багато в чому знищені, в період тоталітарного режиму в СРСР. В часи культу особи і застою панували лженаукові, антигуманні ідеї, теорії "злиття націй", "старшого брата", "безнаціонального комунізму" та ін., які привели до глибокої кризи адміністративно-чиновницької системи навчання і виховання.

У нову добу розбудови (з 1985 р.) суспільного життя представники інтелігенції, зокрема педагоги України, поглиблюють і вдосконалюють національну систему виховання.

Визначною подією в суспільному житті е відродження козацьких культурно-історичних, у тому числі виховних традицій і звичаїв у формі Українського Козацтва (1991 р.). Глибоке і всебічне знання про Країну Козаків, Козацьку Україну, Козацьку Республіку (так нерідко називали Україну)—це невичерпне джерело ідейно-моральної та емоційно-естетичної енергії, снаги, практично перетворюючої дії. По всій Україні створюються молодіжні первинні козацькі осередки ("Січ", "Чайка", "Козацьке братство" та ін.).

Учні оволодівають тими ідейно-моральними традиціями, цінностями, які були притаманні козацькому характерництву, братству, побратимству, товариству та ін. Дослідження і впровадження в теорію і практику виховання такого феномена, як козацька педагогіка, сприятиме поглибленню національної системи виховання.

Зроблені перші кроки у відродженні української системи виховання у житті родини, школи, впроваджуються ідеї народної духовності, засоби етнопедагогіки, українознавства, створюються концепції розвитку національних) навчально-виховних закладів від дитсадка до вузу.

Сучасна українська національна система виховання ґрунтується як на досягненнях рідного народу, його культурно-історичних традиціях, так і на кращих здобутках інших народів світу, ідеях і положеннях