батьком відводилось і матері. Адже недаремно говорилося в народі, що чоловік тримає один кут хати, а жінка - три кути. Хоч сім’я за характером влади була патріархальною і всі члени сім’ї знаходилися у залежності від голови - батька, але жінка була відносно незалежною від чоловіка. Коли тривали визвольні війни, жінка, крім того, що вела всю хатню справу, брала на себе турботу про господарство - цілком замінювала чоловіка.
Мати виношує дитину під своїм серцем, потім виховує її, віддаючи всю свою ласку і любов. Батьківська любов повинна бути стриманою і врівноваженою - так говорить народна мораль. Сліпа надмірна любов спотворює сімейне виховання. Нерідко можна зустріти, що завдяки такій “любові” дитина виростає егоїстична, розбещена. Недарма в народі кажуть, що дитину треба так любити, щоб вона цього не знала. Материнська любов вважалася найсильнішою: “Батькова любов до могили, а материна вічно”. В українській родині батько “скупий” на похвалу. Перечитуючи багатющу скарбницю фольклору, то ніде не зустрінеш чисто “батькових” пісень. Це тому, що батько менш ласкавий, чутливий, ніж мати.
Недоцільним у вихованні вважалося застосовувати суворі покарання. Адже це може призвести до жорстокості дітей, їх відлюдькуватості. Але коли в сім’ї буде розумний авторитет батька і матері, то ці методи зовсім не доцільні. Дружня атмосфера створюється в сім’ї, коли між дітьми і батьками є спільні інтереси, праця, дозвілля, задушевна бесіда, взаємоповага і розуміння.
Важливий вплив на виховання дитини мала вся родина. Про шанобливе ставлення до свого роду говориться і в прислів’ях: “Свого доправляйся, роду не цурайся”, “Хоч по коліна в воду, аби до свого роду”. Родина була своєрідною підтримкою людини в скрутному становищі.
Традиційним є влаштування родинних свят, де збиралася вся чисельна родина. Слова “рід”, “родина” - прийшли до нас ще з староруських часів. У дітей виховувалися родинні почуття, засуджувались незгоди між ними.
Важливу роль у вихованні підростаючого покоління мав дідусь і бабуся. Ці люди, які прожили довге життя і можуть поділитися досвідом. Колись (і тепер цей звичай ще зберігся) панував звичай сходитися на свята, та по неділях до бабусиної хати на сходки. А бабуся в свою чергу підносила гостинців і розказувала безліч казок, поговірок, вірувань. Із чисельних розповідей бабусі чи дідуся діти діставали перше уявлення про навколишній світ, природу. Часто бабуся вчила: якщо зруйнується ластів’яче гніздо, то на обличчі зарябіє віспа, не доїси окрайця - снитимуться старці. бабуся, так як і мати з дитинства прививала любов до в’язання, вишивання, господарювання.
Отже, на плечі цих невтомних трудівниць випадало крім тяжкої праці, виховання внучат і передача багатющого циклу звичаїв від попередніх поколінь - наступним.
У науковому визначенні баба - жінка, мати, прамати, продовжувачка роду людського. У стародавніх слов’ян баба була жіночим божеством, яке уособлювало в собі хмари, чи світло місяця. Ці божества - баби ніби проживали на високих горбах, звідси і народна назва “Бабина гора”.
Моральне виховання характеризується добрим початком виховання з перших років життя: “Нагинай гілку поки молода”. З першого року народження діти вчаться слухати дорослих. І два-три роки діти виконують найпростіші доручення “подай... візьми...”
Дітей вчать берегти іграшки, доброзичливо ставитися до тварин. Цьому вчать українські народні казки, вірші. Коли дитина підростає, її вчать доглядати за тваринами, не мучити і не вбивати пташок, домашніх тваринок.
У родинному вихованні найбільш цінним є мірило людської доброти. Дитину змалку привчали вітатися, бути чемною, привітною. Колись в селі віталися зі всіма людьми - знайомою чи незнайомою. В. Скуратівський пригадує такий випадок, коли він не привітався з однією жінкою, то вона поскаржилася його матері.
Старших дітей привчали піклуватися про молодших. Засвоєння моральних істин відбувається через фольклорну скарбницю.
Дітей змалку вчать дорожити честю. Важливу роль тут відіграє приклад, слово виховання. Потрібно, щоб моральні звички ввійшли в душу дитини, стали потребою.
Трудове виховання. З самого раннього дитинства дівчатка і хлопчики виховувалися разом. Але дівчаток скоріше і першими заставляли виконувати хатні роботи, якими опікувалася переважно мати. Це і догляд за молодшими дітьми, вишивання, прядіння, в’язання, навчання кулінарії, догляд за квітами, санітарією і гігієною.
Хлопців навчали хліборобству, пасічництву, садівництву, рибальству.
З працею пов’язано багато прислів’їв: “Щоб людиною стати - треба працювати”, “У праці краса людини”. З давніх-давен в народі побутувала така думка, що навіть в тяжкому горі праця зцілює, повертає до життя. Українському народові притаманна велика працьовитість. Вважалося, що людина, яка не працює, то може створити злочин “Від неробства до злочину один крок”. І ось зараз, як ніколи, поширена злочинність. Праця була обов’язком і необхідністю кожної людини. Найкращою рахували ту сім’ю, де є працьовиті діти. За вечерею, коли збиралась ціла родина, батько підсумовував, що зроблено протягом дня і давав завдання на наступний день членам сім’ї. Робочий день починався влітку о 4-5 годині. Діти піднімались разом з батьками і разом ішли працювати. Одним із видів трудового виховання було пастушення, через нього проходила переважна більшість селянських дітей. Працелюбність виховувалась в малих дітей на прикладах народної творчості: піснях, колискових, прислів’ях, приказках. “Два півники, два півники горох молотили...” На цій простенькій народній пісні виховувалсь не одне покоління. Елементи праці дорослих відображені у різноманітних дитячих іграх. Тут вони відтворюють те, що спостерігають в родинному колі. Діти варять їжу, сіють, продають.
Велике значення