Український народ здавна приділяв велику увагу вибору імені дитини. Дуже часто вони давали ім’я дідуся чи бабусі, або називали іменем святого дня церковного календаря. За народними віруваннями дитина, яка носила ім’я святого, мала бути щасливою.

В народі кажуть, що найкраща дитина народжена вранці. Якщо вночі - то буде сонлива, вдень -сердита. В понеділок на світ з’являються віщуни. Отже, визначення якостей дитини залежало від часу народження. Дитину купали зразу і баба-повитуха клала до купелю дівчинки ромашку, щоб “рум’яна була”, калину, щоб “красна була”. А до купелю хлопчика клали гілочку дуба “щоб міцний був”, барвінок, щоб “довго жив”, чорнобривці, щоб “був чорнобривим”. Також у воду клали хліб, щоб “завжди при хлібі був”, цукор, “щоб солодкий був”, яблуко, “щоб рум’яний був”. Воду для купелі гріли у високих глечиках, щоб були стрункі, але не давали воді закипіти, щоб дитина не була сердита. У гарячій воді купаний - тобто дитина поганої поведінки. Коли дитину викупали, то завертали її у випрану чисту сорочку батька, з якої потім робили пелюшки. З купелі зразу дитину давали батькові, який цілував дитя і передавав матері. Весь цей ритуал носив велике виховне значення, адже всі бажали дитині всяких гараздів та добра.

Купання носило теж і санітарно-гігієнічне значення: “щоб дитина чистенькою була та пахучою була”. За традицією обов’язковим було відвідання породіллі рідними, сусідами. Цю місію виконували тільки жінки і обов’язково не “з порожніми руками”.

У родинній обрядовості панували різноманітні вірування в “злі духи”, “уроки” (“вроки”).

“Вроки”- це надіслання хвороби поглядом. За таких людей говорили, що вони з “лихими очима”. Тому, коли дивилися на дитину, то говорили “нівроку” або спльовували в сторону, дивилися на нігті або стелю. Це також мало велике значення для здоров’я дитини.

За народним повір’ям “злі духи” (коли дитина ще не хрещена), викрадають її, залишаючи замість неї підміну - крикливу, з великою головою.

Були способи, якими відганяли злих духів: часник, залізо, полотно темного кольору.

У гуцулів побутував такий звичай, що баба - повитуха запалювала свічку одразу ж після народження дитини приспівуюси:

Засвічу я свічку

Піду по запічку

Ладану шукати

Облупити хату.

Така віра в “злі духи” формувала у батьків усвідомлення того, що мала дитина є безпомічною і за нею треба доглядати і берегти її. Глибоко засуджувалась матір, яка кидала дитину на призволяще.

Народна родинна педагогіка завжди намагалась розв’язати питання про походження дитини. На запитання дітей:”Звідки я взявся?”- можна було почути, що його або знайшли в бур’яні чи капустині, або приніс лелека чи навіть ангел. Такі відповіді сприяли злету дитячої фантазії і видумки, розвитку допитливості.

Існує українська філософія про походження людини, початок якої почав дослідник Є.Згорський (1834-1892). Є твердження, що Бог створив людину із глини. Люди - діти землі. В народі є ще думка, що Бог створив жінку із рожі і дитина появляється штучно. Народне трактування про походження людини несе в собі і великий характер. Тому, що така нереальна відповідь на питання про появу дитини спонукає дитину мислити, шукати правильну відповідь на питання. В дитини формується погляд на походження людини, опираючись на народну філософію, формується думка про єдність природи і людини.

В українській родинній обрядовості спостерігається наявність других батків - кумів. Ще в епоху до патріархату, коли роль батька не була чіткою у вихованні, на себе опікунство брав рідний брат матері. Куміство - це добровільне шефство над дитиною від її народження до її зрілості. Отже в дитини появляються ще одні батьки, які беруть участь у вихованні.

В куми запрошує батько новонародженого. Запрошення вважається дуже почесним, тому відмовлятися від нього не можна. Вибраного батька називали нанашком, а маму - нанашкою. Діти повинні були з великою повагою ставитися до хрещених батьків, виконували всі їхні вказівки, з вдячністю сприймати зауваження. В свою чергу кум і кума, відвідуючи своїх хрещеників приносять їм гостинці, виховують їх добрим словом і ділом. Батьки в особі кумів бачили своїх порадників, помічників у вихованні дитини. Недарма кажуть, “що кум, то ум”. Цей авторитет підтверджується тим, що під час весілля їм відводилося головне місце, перші скибки весільного короваю молоде подружжя вручали саме почесним батькам. В куми кликали старших авторитетних людей по кровній лінії або сусідів. Колись були ще “стрічні” куми - це перші зустрічні, зат принципом, кого доля приведе. Найчастіше це робили тоді, коли в сім’ї вмирали діти, відвертаючи злі сили. В народній педагогіці кумівство сприяло зміцненню здоров’я дитини, забезпеченню виховання в сім’ї.

Хрещенню дитини передували церемоніальні обряди, пов’язані із символічним прилученням новонародженого до родини “отчого дому”. Обряд з кожухом: повитуха розстеляла кожух вовною догори на підлозі чи столі і на ньому спеленувала дитину, щоб був багатий, здоровий і щасливий. Куми кидали на кожух монети, потім піднімали за краї кожуха три рази і висловлювали різноманітні побажання. Хрещення в церкві передбачає залучення дитини до віри. Релігійне домашнє виховання передавалось із роду в рід, від батька до сина, від діда до внука.

Віра в Бога і рівності всіх перед Богом, засудження жорстокості, заклик до совісті, честі, гідності, тобто релігійні