Реферат

на тему: Розвиток, виховання і формування особистості

Виховання зростаючої людини як формування розвитої особистості становить одну з головних завдань сучасного суспільства.

Подолання відчуження людини від його справжньої сутності, формування духовно розвитої особистості в процесі історичного розвитку суспільства не відбувається автоматично. Воно вимагає зусиль із боку людей, і ці зусилля направляються як на створення матеріальних можливостей, об'єктивних соціальних умов, так і на реалізацію нових можливостей, що відкриваються на кожному історичному етапі, для духовно-морального вдосконалювання людини. У цьому двоєдиному процесі реальна можливість розвитку людини як особистості забезпечується всією сукупністю матеріальних і духовних ресурсів суспільства.

Однак наявність об'єктивних умов саме по собі ще не вирішує завдання формування розвитої особистості. Необхідна організація систематичного, базованого на знанні й обліку об'єктивних закономірностей розвитку особистості процесу виховання, що служить необхідною й загальною формою цього розвитку. Цільова настанова виховного процесу полягає в тому, щоб кожну зростаючу людину зробити борцем за людяність, що вимагає не тільки розумового розвитку дітей, не тільки розвитку їхніх творчих потенцій, умінь самостійно мислити, обновляти й розширювати свої знання, але й розвитку способу мислення, розвитку відносин, поглядів, почуттів, готовності до участі в економічному, соціальному, культурному й політичному житті, індивідуально-суспільного становлення, розвитку різноманітних здатностей, центральне місце в яких займає здатність бути суб'єктом суспільних відносин, здатність і готовність брати участь у соціально необхідній діяльності.

Дитина постійно включена в ті або інші форми суспільної практики; і якщо відсутня її спеціальна організація, то виховний вплив на дитину роблять наявні, традиційно сформовані її форми, результат дії яких може виявитися в суперечності із цілями виховання.

Історично, що сформувалася система, виховання забезпечує присвоєння дітьми певного кола здатностей, моральних норм і духовних орієнтирів, що відповідають вимогам конкретного суспільства, але поступово засоби й способи організації стають непродуктивними.

І якщо даному суспільству потрібне формування в дітей нового кола здатностей і потреб, то для цього необхідно перетворення системи виховання, здатне організовувати ефективне функціонування нових форм відтворюючої діяльності. Розвиваюча роль системи виховання при цьому виступає відкрито, роблячись об'єктом спеціального обговорення, аналізу й цілеспрямованої організації.

Формування людини як особистості жадає від суспільства постійного й свідомо організуємого вдосконалювання системи суспільного виховання, подолання застійних, традиційних, стихійно сформованих форм. Така практика перетворення сформованих форм виховання немислима без опори на науково-теоретичне психологічне знання закономірностей розвитку дитини в процесі онтогенезу, тому що без опори на таке знання існує небезпека виникнення волюнтаристичного, манипулятивного впливу на процес розвитку, перекручування його справжньої людської природи, техніцизм у підході до людини.

Суть справді гуманістичного відношення до виховання дитини виражена в тезі його активності як повноправного суб'єкта, а не об'єкта процесу виховання. Власна активність дитини є необхідну умову виховного процесу, але сама ця активність, форми її прояву й, головне, рівень здійснення, що визначає її результативність, повинні бути сформовані, створені в дитині на основі історично сформованих зразків, однак не сліпого їхнього відтворення, а творчого використання.

Отже, важливо так будувати педагогічний процес, щоб вихователь керував діяльністю дитини, організувати його активне самовиховання шляхом здійснення самостійних і відповідальних учинків. Педагог-вихователь може й зобов'язаний допомогти зростаючій людині пройти цей - завжди унікальний і самостійний - шлях морального й соціального розвитку.

Виховання являє собою не пристосування дітей, підлітків, юнацтва до наявних форм соціального буття, не припасування під певний стандарт. У результаті присвоєння суспільно вироблених форм і способів діяльності відбувається подальший розвиток формування орієнтації дітей на певні цінності, самостійності в рішенні складних моральних проблем. "Умова ефективності виховання - самостійний вибір або усвідомлене прийняття дітьми із тримання й цілей діяльності".

Під вихованням розуміється цілеспрямований розвиток кожного зростаючої людини як неповторної людської індивідуальності, забезпечення зростання й удосконалювання моральних і творчих сил цієї людини, через побудову такої суспільної практики, в умовах якої те, що в дитини перебуває в зародковому стані або поки тільки становить можливість, перетворюється в дійсність. "Виховувати - це значить направляти розвиток суб'єктивного миру людини", з одного боку, діючи відповідно до того морального зразка, ідеалом, що втілює вимоги суспільства до зростаючої людини, а з іншого боку, маючи на меті максимального розвитку індивідуальних особливостей кожної дитини.

Керування процесом виховання, здійснюване як цілеспрямована побудова й розвиток системи багатопланової діяльності, що задає, дитини, реалізується педагогами, що вводять дітей в "зону найближчого розвитку". Це означає, що на певному етапі розвитку дитина може просуватися далі не самостійно, але під керівництвом дорослих і в співробітництві з більше розумними "співтоваришами", а вуж потім і цілком самостійно.

Цілеспрямоване формування особистості людини припускає її проектування, але не основі загального для всіх людей шаблона, а відповідно до індивідуального для кожної людини проектом, що враховує його конкретні фізіологічні й психологічні особливості.

При цьому особливого значення набуває облік внутрішніх спонукательних сил, потреб людини, його свідомих прагнень.

Саме на цій базі з'являється можливість і правильно оцінити особистість і побудувати ефективну систему її виховання через діяльність, що задає спеціально. Включення дитини в організовану дорослим діяльність, у процесі якої розгортаються багатопланові відносини, закріплює форми суспільного поводження, формує потреба діяти відповідно до моральних зразків, які виступають як мотиви, що спонукують діяльність і регулюючі взаємини дітей.

"Мистецтво виховання", приходить до обґрунтованого висновку, полягає у використанні такого найважливішого психологічного механізму, як створення правильного сполучення " мотивів, що розуміють," і мотивів "реально діючих", а разом з тим в умінні