В інших країнах така система впроваджується разом із традиційною ступеневою системою (наприклад, у Німеччині, Нідерландах).

У неуніверситетському секторі також відбувається безперервна диверсифікація кваліфікацій. Щоб відповідати вимогам ринку праці у певних профе-сійних сферах запроваджено велику кількість нових програм для здобуття ступеня «бакалавр», розроблено низку післябакалаврських курсів. Вони можуть завершуватися отриманням національного ступеня чи ступеня з подвійною спеціалізацією. Заклади освіти неуніверситетського типу, які не мають права на магістерські програми, за власним бажанням можуть співпрацювати із за-рубіжними установами, у яких є таке право. Саме у такий спосіб зазначені заклади освіти отримують можливість пропонувати студентам міжнародні магістерські програми.

Вищі навчальні заклади неуніверситетського сектору не пропонують докторські ступені. Але це не означає, що кандидати на докторські програми з неуніверситетського сектору не можуть на них навчатися. У деяких країнах такі кандидати мають можливість отримати доступ до докторських програм в університеті відразу (наприклад, Норвегія, Нідерланди) або через так звані «підготовчі курси» (наприклад, Австрія, Німеччина). У Норвегії декілька навчальних закладів неуніверситетського сектору здобули право проводити дослідницькі студії та надавати докторські ступені.

Зростаюча диверсифікація загалом вважається позитивним явищем для систем вищої освіти як у середині кожної країни, так і в міжнародному кон-тексті. Проте вона стикається з проблемами недостатньої прозорості структур кваліфікацій окремої країни та труднощами у взаємному визнанні кваліфі-кацій через велику кількість різних рівнів і варіацій змісту кваліфікацій. Ви-рішення цих проблем спонукає до пошуку інших інструментів, які сприяти-муть розумінню отриманої інформації про кваліфікації.

Тенденція до побудови суспільства, яке безперервно навчатиметься. Ідея безперервної (неперервної) освіти є однією з про-відних в освітній політиці початку XXI ст. Нині вона розглядається як унікальний механізм виживання людини та суспільства в інформаційну епоху. Адже пе-рехід від індустріального до інформаційного суспільства, у якому наукові знання й інформація щорічно подвоюються або навіть потроюються, створює для людини принципово нові умови життя, вимагаючи постійного самовдосконалення й оновлення знань, зростання самосвідомості та почуття відповідальності.

Такий підхід визнає можливість освоєння знань і вмінь під час праці та життя в суспільстві, а також в процесі формального і неформального навчання. У зв'язку з цим, у документах ЄС визначається відмінність між трьома типа-ми навчання: формальним, неформальним і спонтанним або неофіційним.

Формальне навчання, зазвичай, надається навчальними закладами або організаціями, воно структуроване з погляду цілей та тривалості навчання і завершується присудженням свідоцтва про освіту. Формальне навчання є цілеспрямованим з погляду того, хто навчається.

Спонтанне навчання є таким, яке здійснюється під час повсякденної життєдіяльності людини, пов'язаної з його роботою, життям у сім'ї або дозвіллям. Воно не структуроване з точки зору цілей, тривалості навчання та допомоги в навчанні. Після його завершення не видається свідоцтво про навчання.

Неформальне навчання — це навчання, яке людина здійснює поза межами навчального закладу та після закінчення якого також не видається свідоцтво про навчання. Проте, воно структуроване в плані навчання, тривалості на-вчання та допомоги в ньому. Неформальне навчання є цілеспрямованим з точки зору того, хто навчається.

Міжнародна комісія ООН із розвитку освіти, науки та культури (ЮНЕСКО) ще в 1971 р. висунула ідею так званого «суспільства, що навчається», і рекомендувала дотримуватися «визначального принципу освітньої політики», відповідно до якого «кожна людина повинна мати можливість продовжувати вчитися протягом усього життя».

У 1973 р. Організація Економічної Співпраці та Розвитку (ОЕСР) опублікувала звіт «Періодична освіта: Стратегії навчання впродовж життя», в якому головна увага була приділена потребам глобальної економіки та конкуренто-спроможності.

Поняття «навчання впродовж життя» з новою силою заявило про себе в 1990-х роках у контексті економічної кризи та зростання безробіття. Так, у 1995 р. Європейська Комісія опублікувала офіційний документ «Викладання і навчання: На шляху до суспільства, що навчається». У 1996 р. на засіданні ОЕСР, у якому брали участь міністри освіти, було зроблено висновки про те, що з початку XXI ст. навчання впродовж життя має стати необхідним для всіх і тому повинне бути доступним для всіх.

Слід відзначити, що в Декларації «Про право на одержання знань» (Гам-бург, 1997 р.) і в Болонській декларації однозначно трактується, що право людини та народів на освіту, їхнє право безупинно отримувати знання мають розглядатися нарівні з іншими основними правами, такими, як право на охорону здоров'я та гігієну, право на безпеку, на всі форми громадських свобод тощо.

Якщо спочатку в документах ООН ідея безперервної освіти містила лише дошкільну та позашкільну освіту, а також освіту дорослих, то після 2000 р. трактування цього поняття стало чіткішим і визначенішим. Воно розглядало освіту як єдине ціле, як послідовність і взаємозв'язок усіх її етапів протягом усього життя людини. Інакше кажучи, «безперервна освіта» — це єдність і су-купність усього освітнього процесу протягом усього людського життя.

Тенденція до врізноманітнення вищих навчальних закладів притаманна більшості країн світу. У цьому розмаїтті виділяють дві основні системи вищої освіти: унітарну та бінарну.

Бінарна або подвійна система вищої освіти, де поряд із традиційним університетським сектором (найчастіше він домінує за кількістю студентів) існують численні спеціалізовані заклади. Така система освіти поширена у більшості роз-винених країнах світу. У цій системі чітко розрізняються:

а) університети, які пропонують програми з поглибленим теоретичним кур-сом, направленим на ґрунтовний науковий пошук, і так чи інакше опи-раються на «концепцію Гумбольдського університету» (згідно концепції університет є центром розвитку та пропаганди знань, підготовки висококваліфікованих кадрів);

б) неуніверситетські заклади, які пропонують програми професійного навчання
високого рівня.

Проте у багатьох країнах ці відмінності стають усе менше очевидними