На протилежному полюсі перебуває унітарна (або єдина) система вищої освіти, до складу якої входять лише університети або заклади відповідного типу, які пропонують як загальні академічні ступені, так і глибокі професійно зорієнтовані програми різної тривалості та рівня (частка інших закладів ви-щої освіти становить незначний відсоток). Такою є освіта у Великобританії, Італії, Іспанії, Фінляндії та Швеції, де стираються відмінності між універси-тетами та політехнічними вищими навчальними закладами.

У деяких інших країнах існує тенденція до ще більшої співпраці й інтег-рації обох секторів (наприклад, Норвегія).

До окремої групи належать країни з так званими «інтегрованими» університетами, які містять спеціалізовані середні та вищі навчальні заклади (Швеція й Іспанія), а також країни постсоціалістичного простору. Зокрема, у системах освіти екс-соціалістичних країн багато невеликих монодисциплінарних «уні-верситетів», вищих закладів освіти, які підпорядковуються не міністерствам освіти (в Україні та Росії, наприклад, їх понад 50% загалу; в Україні вищі навчальні заклади підпорядковані понад 20 міністерствам і відомствам).

Збереження у наш час тенденції створення дедалі нових видів вищих навчальних закладів є логічним наслідком складності реформування такої інертної та консервативної системи, як університети «класичного» європейсь-кого зразка. Ці внутрішні перешкоди настільки потужні,, що в разі нагальної потреби підготовки фахівців із нових напрямів щоразу й у всіх країнах оби-рали не повільний шлях «переконання чи перенавчання» вже сформованих професорів в існуючих вищих навчальних закладах, а значно ефективніший метод створення нової навчальної структури на основі невеликої групи фа-хівців, яка поступово розросталася завдяки «вирощуванню» молоді.

Досить помітною для світової вищої освіти є тенденція вдосконалення та розширення «короткої і професіоналізованої» вищої освіти. Йдеться не про аналоги наших технікумів, а про інтенсивне навчання у справжньому вищому навчальному закладі (часто особливий підрозділ університетів), але за корот-кий час (до 3-х років). Таке навчання, скажімо, у Болгарії досить влучно на-зване «напіввищим». За умови його нормальної організації (прикладом є створені нещодавно «університетські інститути» у Франції) випускається «продукція» високої якості: випускники легко працевлаштовуються. Точніше роботодавці організовують змагання між собою ще під час навчання, спокушаючи студен-тів кращими умовами. Звичайно, для ефективного напіввищого навчання абсо-лютно необхідно тривале та якісне навчання у середніх школах (не менше 12 ро-ків зі спеціалізованим 3-4-річним навчанням на заключній стадії).

Тенденція до розширення завдань вищих навчальних закладів.

Донедавна малоструктуровані системи вищої освіти виконували досить обмежену кількість завдань щодо збереження та зміцнення державних структур країни, проведення наукових і технологічних досліджень. Водночас вони займалися підготовкою науковців, а також забезпеченням економіки фахівцями високої кваліфікації. У більшості країн вищі навчальні заклади виконували ці завдання шляхом використання моно- (чи мало-) дисциплінар-ного навчання. Якщо вища освіта була загальною, то фахова підготовка пере-носилася на робочі місця (класичним прикладом є Японія).

Головні ж завдання щодо організації роботи вищих навчальних закладів з професійно орієнтованими програмами навчання, паралельно з універси-тетським сектором, майже однакові у більшості країн:

· запропонувати професійно орієнтовані й економічно вигідні типи освіти для задоволення потреб ринку праці;

· забезпечити потреби зростаючої кількості абітурієнтів без істотного збільшення урядових витрат на вищу освіту;

· запропонувати програми, орієнтовані передусім на викладання, в яких частково використовуватимуться дослідження прикладного характеру;

· поновлення та поліпшення вже існуючої професійно орієнтованої освіти;

· створення реальних передумов для постійного та безперервного перенавчання переважної кількості зайнятих в усіх секторах економіки фахівців під тиском швидкого подвоєння накопиченості людством інформації, від-криття та впровадження нових технологій і відповідних змін ринку праці (система безперервної освіти впродовж усього життя) тощо.

Поряд із розширенням функцій університетів, деякі країни обрали шлях створення спеціалізованих вищих навчальних закладів для забезпечення безперервної й нетрадиційної освіти.

Тенденція до якісних змін у вимогах та умовах праці викладачів вищої школи, передусім, виявляється у постійно зростаючій ролі викладачів в умо-вах швидкого перетворення вищої освіти з елітарної на масову (у деяких краї-нах — на загальну) та значного розширення кількості й важливості її завдань. Якщо раніше фах професора, сформований ще у ранньому Середньовіччі, декілька століть майже не змінювався, то нині перед професорсько-викла-дацьким складом вищих навчальних закладів постають нові, ускладнені зав-дання. Професура та викладачі вищої школи мають не лише визначати програму та зміст навчання, встановлювати критерії оцінки знань і правила прийому абітурієнтів тощо. У сучасних умовах перед ними постали ще й такі завдання:

o накопичувати, систематизувати та поширювати нові знання;

o формувати нові покоління наукових і викладацьких кадрів;

o систематично підвищувати свій науковий і викладацький рівень;

o поєднувати викладання з науковими та технологічними пошуками;

o брати участь у координації наукових досліджень у країні;

o брати участь у вдосконаленні та перенавчанні фахівців вищого рівня;

o виконувати експертні функції у доступних сферах;

o брати участь у загальному вдосконаленні робочої сили країни шляхом орга-нізації нових форм безперервного навчання тощо.

Потребують пояснення також нові тенденції в управлінні вищою освітою та їх фінансуванні. Наприклад, спеціалісти вважають, що переважна більшість сучасних систем вищої освіти належить до централізованих, коли державі так чи інакше належать економічні або політичні важелі управління закладами. В Європі високою централізацією та громіздкими бюрократичними структу-рами вирізняються системи вищої освіти Франції (центральний департамент, що відповідає за освіту цієї країни, налічує понад 6 000