· франчайзинг навчальних програм;

· «сполучення» програм («споріднення» тощо);

· філія кампуса;

· офшорний навчальний заклад;

· корпоративні університети;

· міжнародні навчальні заклади;

· навчання на відстані;

· віртуальне «оn-lіnе» навчання.

Одночасно транснаціональна освіта проявляється також через діяльність різних компаній, бібліотек, музеїв, установ, заснованих засобами масової інфор-мації і таке інше. Лідерами цього напряму освітнього бізнесу нині є США, Великобританія й Австралія. Лише в США у 2000 р. функціонувало понад З тис. навчальних закладів, що спеціалізувалися на професійній освіті в діало-говому режимі. У 33 штатах США було створено віртуальні університети. У 2002 р. 85% місцевих коледжів країни пропонувало курси дистанційного навчання в режимі «оn-lіnе».

У багатьох регіонах світу, переважно в Південній і Південно-Східній Азії, а також у постсоціалістичних східноєвропейських країнах швидко зростає кількість іноземних «офіційно дозволених курсів», які пропонуються навчаль-ними закладами за ліцензією британських, американських та австралійських університетів. П'ята частина студентів австралійських університетів, навча-ються в «офшорних» університетах, які знаходяться здебільшого в Малайзії та Сінгапурі. Вартість навчання в таких ліцензійних вищих навчальних закладах зазвичай становить четверту чи третю частину вартості у головному університеті.

Конкуренція загострюється також унаслідок виникнення дедалі більшої кількості корпоративних університетів, які займаються виключно програмами підготовки для отримання вищої освіти, а також науковими дослідженнями у сфері безперервної освіти. Нині у світі налічується близько 1 600 корпора-тивних університетів (у 4 рази більше, ніж 10 років тому). Вони функціонують за допомогою власних мереж або об'єднуючись з існуючими вищими навчаль-ними закладами. Деякі з них уже отримали офіційну акредитацію та мають право видавати офіційні дипломи. За оцінками експертів, до 2010 р. у світі буде більше корпоративних університетів, ніж традиційних.

Радимо звернути увагу і на тенденцію втрати молодих науковців. Так, заможні країни, скажімо США, намагаються залишити в себе молодь, яка виявила непересічні здібності до наукової роботи під час навчання або стажу-вання. І ці «загарбницькі» плани легше реалізуються за умов погіршення еконо-мічної та соціально-політичної ситуації в країнах-донорах. Наприклад, Канада
несподівано для себе отримала непоганий загін викладачів із університетів Англії
в роки економічних реформ прем'єр-міністра М. Тетчер. А розвал «соціалістичного
табору» створив досить сприятливі умови для руху молоді на Захід.

Тут доречно зазначити, що США випереджають увесь світ у створенні та застосуванні «високих» технологій тому, що піклуються про забезпечення вищою освітою всієї молоді та докладають надзусилля для того, щоб запро-сити й утримати в себе не десятки чи сотні, а сотні тисяч чи мільйони здібних студентів і молодих науковців із усіх куточків світу. XXI ст. США зустріли з трьома мільйонами дослідників і технологів у галузі «наукових знань», але й цього, як виявляється, недостатньо — для виконання планів розвитку за 10-15 років необхідно збільшити цей показник до 5 мільйонів. До речі, абсолютна більшість «американських» Нобелівських лауреатів народилася в Європі.

Серед новітніх тенденцій розвитку вищої школи особливе місце посідає євроінтеграція вищої освіти, яка має на меті створення єдиного освітянського

простору, основні принципи якого відображені в документах Болонського процесу.

Важливо охарактеризувати чинники, які спричинили необхідність євроінтегрщїі вищої освіти. Адже проголошені в Болоньї зміни в освіті — не ізольо ваний процес. Вони збігаються з іншими важливими змінами в глобальному масштабі.

По-перше, докорінні перетворення в економічних системах усіх розвинених країн Європи виявляються у швидкому вдосконаленні виробництва на основі новітніх технологій, скорочення циклів виробництва товарів і послуг, а також термінів їх життя. Аналіз еволюції пріоритетів Євросоюзу щодо вектора сус-пільно-економічного розвитку та ролі в ньому науково-освітнього комплексу на різних етапах їх динаміки доводить, що:

· на стадії ліквідації митних кордонів і переходу від класично-індустріаль-них до першого покоління «високих» технологій країни тогочасної Спів-дружності вважали своєю перспективою «побудову постіндустріального суспільства»;

· період Маастріхтської угоди (1992 р.) та руху до спільної валюти — євро — припав на масове поширення персональних комп'ютерів та інших інфор-маційних засобів, тому керівники ЄС проголосили рух до «інформаційного суспільства»;

· на початку XXI ст. у зв'язку з переходом до інформаційного суспільства в керівних колах ЄС народилося усвідомлення того, що необхідно будувати «суспільство знань». Основа його — економіка знань, яка спирається на ак-центований розвиток фундаментальних і прикладних досліджень. Лише їхні здобутки фігурують у фінансових та інших документах ЄС як «наукові знання», а прискорений розвиток пов'язаних із ними секторів освіти, науки та виробництва проголошений першочерговим пріо-ритетом на найближчі десятиліття.

По-друге, перенесення конкуренції дедалі більше в інтелектуальну сферу. Адже нині виграє той, хто здатний швидше розробити та впровадити у виробництво новий товар або послугу, тому фірми прагнуть залучати до роботи високоосвічених фахівців.

По-третє, приведення внутрівузівських орієнтирів підготовки фахівців відповідно до вимог роботодавців і ринків праці, оскільки практика перекон-ливо доводить, що внутрішня зацикленість системи освіти, непов'язана з ви-робництвом, не здатна готувати спеціалістів для ефективної роботи.

По-четверте, зменшення припливу студентів до університетів. Феномен при-родного зростання кількості студентів, що так було до душі університетам в останні десятиліття, наближається до кінця. Це матиме свої наслідки, і бага-тьом університетам доведеться зайнятися чимось, до чого вони незвичні — боротися за студентів, особливо, враховуючи, що державне фінансування у більшості країн так чи інакше залежить від кількості зарахованих студентів.

По-п 'яте, у майбутньому підзвітність університетів за використання державних коштів значно зросте. Навряд чи держава буде підтримувати вищі навчальні заклади в тому, що безпосередньо