По-шосте, інтеграція Європи та спільні плани щодо розвитку наук та освіти стали її відповіддю на наміри США зміцнити своє науково-технологічне лі-дерство за рахунок решти світу. Європа поступово почала втрачати позиції лідера в наявності висококваліфікованих кадрів. Нині Сполучені Штати Аме-рики значно випереджають європейські країни за низкою показників, які сто-суються системи освіти:

· у Європі частка підготовлених фахівців, які мають вищу освіту, вдвічі

нижча, ніж у США;

· у США кількість іноземних студентів перевищує 500 тис. осіб. Ця цифра значно переважає кількість студентів-іноземців, які опановують знання в європейських університетах;

· європейські країни поступаються Сполученим Штатам Америки у роз-витку науки й інтенсивності нарощення наукового потенціалу. Скажімо, на фінансування наукових досліджень США щороку виділяють понад 3% ва-лового національного доходу, а країни Євросоюзу вкладають у науку в середньому 1,9%.

Європейський Союз надалі не бажає бути «інтелектуальним донором» США, сподівається об'єднати та розвинути власний науково-освітній комп-лекс. Його керівництво наприкінці XX ст. дійшло висновку — саме час поши-рити політичне й економічне об'єднання на всю сферу освіти та науки.

По-сьоме, вища освіта дедалі більше піддається впливу породжених глобаліза-цією нових імперативів в економічному розвитку. Прагнення об'єднати розрізнені потенціали в єдиний економічний механізм призвели до практичного скасування кордонів у межах Євросоюзу, формування загальноєвропейський правових норм (так званого «європейського права»), а також запровадження єдиної грошової одиниці (євро). Європа мала бути єдиною. Проте цього не сталося. Виникли проб-леми з різними рівнями підготовки фахівців і трудовими законодавствами євро-пейських країн через відмінність дипломів про вищу освіту, що стало на пере-шкоді переміщенню населення в Європі, пов'язаного з пошуками роботи.

Міграція у Європі в XXI ст. стала глобальним процесом, до якого дедалі більше залучаються висококваліфіковані працівники. З одного боку, швидко поширюється нелегальна міграція, з іншого — формуються засади контрольо-ваної мобільності й удосконалюються форми та механізми міжнародного регу-лювання численних проблем мігрантів. За приблизними оцінками, за межами своїх країн нині у світі проживає від 100 до 150 млн. людей, що становить близько 2% населення Землі.

Саме остання обставина спричинила необхідність створення міжнародної системи ліцензування, сертифікації й акредитації, покликаних забезпечити якість професійної підготовки з урахуванням зростання міграційних потоків професіоналів. Системи освіти XXI ст. мають випускати фахівців, які б були готовими працювати не лише у своїй країні, а й за її межами, відповідаючи вимогам регіональних, європейських і світових ринків праці.

Отже, постало питання щодо наближення рівнів освіти в різних державах, створення загальноєвропейської системи освіти із порівняльними національ-ними переліками напрямів підготовки, близькими термінами навчання та високою якістю підготовки фахівців. Збільшення кількості осіб, які шукають роботу на європейському та міжнародних ринках праці, об'єктивно виносить на міжнародний рівень необхідність правового вирішення проблем визнання їхніх освітніх і фахових кваліфікацій, працевлаштування, соціального захисту, професійного навчання тощо.

Європейський освітянський простір постав перед необхідністю реформ. За-гальновизнаною стала потреба збільшення привабливості систем та інститутів вищої освіти в Європі та світі, на що націлена євроінтеграція в освітянській сфері, яка здобула назву «Болонський процес».

2. Історичні витоки ступеневої освіти

Я

к зазначалося вище, на сучасному етапі однією із системних тенден-цій розвитку закордонної освіти є прийняття у більшості країн світу трьохступеневої системи вищої освіти (бакалаврат — магістратура — докто-рантура). Важливим є висвітлення історії ступеневої освіти, адже йдеться про європейські традиції та здобутки, які складалися віками.

Бакалавр (поняття не зустрічається в класичній латині, значення його неодноразово та сильно змінювалося з плином часу) в розумінні академічного звання ввійшов у практику з XIII ст. в західноєвропейських університетах. Уперше це звання було введено на богословському факультеті Паризького університету папою Григорієм IX (1227-1241 рр.) для визначення тих студен-тів, які витримали відповідний іспит та блискуче захистили диспут і, як наслі-док, отримали право носити червону камилавку.

З часом це звання почало застосовуватися на інших факультетах і розповсюдилося по всій Західній Європі. Після вивчення риторики, граматики та діалектики (так званий «трівіум») на факультеті «вільних мистецтв» студен-там присвоювали ступінь «бакалавр» (з лат. — стар-ший студент). Зазвичай, зі 100 студентів бакалаврський ступінь здобували приблизно 30-35, що пояснювалося не лише рівнем знань, а й значними мате-ріальними витратами.

У XV ст. бакалаврами називали студентів, які витримали перший іспит, необхідний для досягнення вищих наукових ступенів — ліценціата, магістра або доктора. Для отримання допуску до складання цього іспиту, необхідно було мати понад 14 років та пройти 2-річний курс логіки. Однак, на богословських факультетах бакалаврат не був ступенем у власному розумінні слова, а озна-чав лише положення та служив для означення взагалі всіх тих, хто перестали бути студентами, але ще не стали професорами.

Проте згодом, поняття «бакалавр» стало повсюдно означати перший сту-пінь, який отримують після закінчення курсу основ наук на богословському, юридичному, медичному та інших факультетах. І в цьому значенні бакалаврат зберігся до наших днів.

В Англії з давніх давен існувало звання «бакалавра музики» як ступінь, який передував ступеню «доктор музики» та надавався не стільки музикантам-практикам, скільки теоретикам після відповідного іспиту. Першими бакалав-рами музики були Сейт та Генрі Габінгтон із Кембриджа, які жили в XV ст. У 1506 р. Гед отримав цей ступінь за складену ним месу. У XVIII ст. бакалаврат подібного роду зникає, але згодом знову впроваджується в університетах.

В Оксфорді для отримання ступеня «бакалавр музики» необхідно було скласти письмові чи усні іспити з гармонії та контрапункту, а також