У Кембриджі та в Дублінському Трітіні-коледжі дотримувалися майже таких самих правил. Ступінь «бакалавр музики» дозволяв обійняти посаду капельмейстера чи регента в церковному хорі.

В університетах Німеччини «бакалавр» мав значення наукового ступеня, який передував ступеню «доктор».

Французька революція відмінила ступеневу систему освіти, проте, згодом (з 1808 р.) усе стало на свої місця. Бакалаврат було відновлено як нижчий науко-вий ступінь на кожному з п'яти факультетів університету. Крім того, кожний, хто бажав здобути ступінь «бакалавра» природничих наук, права, медицини чи богослов'я, мав попередньо отримати звання бакалавра філології. Цей філологічний, а точніше загальноосвітній класичний бакалаврат, здобу-вався після успішного закінчення курсу класичних наук. Він набув у Франції особливого значення, оскільки надавав право на отримання вищої освіти та мож-ливість обійняти більшість цивільних посад. Поряд із ним стояв фізико-математичний бакалаврат, який також надавався після завершення середнього курсу математичних наук та успішного складання іспиту з провідних дисциплін у наукових відділеннях ліцею.

В Україні та Росії ступінь бакалавра проіснував до 1869 р.

Ліценціат (з лат. — допущений). У середньовічних університе-тах — бакалавр, який отримував дозвіл на читання лекцій. Пізніше для цього необхідно було скласти особливий іспит. Нині цей науковий ступінь прийнято у французькій системі вищої освіти, а також в університетах Фінляндії, Швей-царії та деяких латиноамериканських країнах. У французьких університетах — це перший науковий ступінь. Розрізняють ліценціата літератури, науки та пе-дагогіки. Він дає право обіймати посаду помічника викладача в ліцеї або про-довжувати освіту в університеті.

Магістр (від лат.— учитель, викладач, начальник). У західно-європейських університетах старшим студентам, які успішно засвоїли ариф-метику, геометрію, астрономію, теорію музики (так званий «квадріум») на факультеті «вільних мистецтв», присвоювали ступінь «магістр мистецтв». Це дозволяло вступити на один із трьох вищих факультетів університету, а також викладати «сім вільних наук». Із 30-35 стар-ших студентів університету магістрами ставали не більше 5-6, адже для цього потрібні були не лише знання, а й значні матеріальні кошти.

Згодом, ступінь «магістр» присвоювали випускникам філософських факультетів, а в XIX ст. його було витіснено ступенем «доктор філософії». Хоча в ряді країнах, як Англія, Україна, Росія та деяких інших він продовжував використовуватися і на інших факультетах, а ступінь «магістр фармації та ветеринарних наук» був вищим у своїй галузі.

Ступінь «магістр» отримувала особа, котра після закінчення університетського курсу складала усний іспит у відповідній галузі знань і публічно захищала схвалену факультетом дисертацію. В особливих випадках факультет міг допустити до іспиту на здобуття ступеню «магістр» особу, яка подала док-торський диплом іноземного університету. Особа, котра витримала магістерський іспит, але не захистила дисертацію, називалася магістрантом. За особливі здобутки магістерської дисертації факультет міг клопотати про присвоєння звання «доктор».

В Україні та Росії магістри могли претендувати на зарахування до спадкоємних почесних громадян, а вступаючи на цивільну службу, мали право на чин IX класу. Їх також призначали екстраординарними професорами уні-верситетів, яким вручали такі ж академічні знаки як і докторам, але не золоті, а срібні. Православному духовенству академії надавався ступінь «магістр бо-гослов'я».

Доктор (від лат. — учитель) спочатку виступав як первосвященик у древніх римлян, а в середні віки — як викладач. Із XII ст. термін почав засто-совуватись і як науковий ступінь для вчених.

Як науковий ступінь уперше почав надаватись Болонським університетом у 1130 р., після чого імператори дарували університетам право надавати сту-пінь «доктор римського права» особам, які вивчали римське право, а папи — «доктор канонічного права». Згодом, коли обидва права стали вивчатись одночасно — римське та канонічне — обидва ступені злились в один — «доктор обох прав».

Ступінь «доктор богослов'я» почав надавати Паризький університет у 1231 р., після чого стали традиційними також доктор медицини, фізики та ін.

«Доктор» набув характеру вищого наукового ступеня й отримати його можна було лише після попереднього досягнення ступенів «бакалавр» і «ліцен-ціат». Спочатку ступені «доктор» і «магістр» були рівнозначними. Лише з XVI ст. на юридичному, медичному та богословському факультетах першість отримав ступінь «доктор», тоді як філософи надавали перевагу ступеню «магістр». Із кінця XVIII ст. філософські факультети більшості університетів також визнали докторство вищим науковим ступенем.

Імператори, дарувавши університетам привілей зводити у ступінь «док-тор», самі роздавали через своїх придворних пфальцграфів дипломи на сту-пінь «доктор». За імперськими німецькими законами особи, які отримували ступінь «доктор», прирівнювалися до дворянського стану. Часто західними університетами, а іноді й українсь-кими та російськими, за особливі заслуги видавалися почесні докторські дипломи. Роздача почесних докторських ступенів здійс-нювалася за вибором університетських рад під час великих академічних свят та ювілеїв. У новітню добу ступінь «доктор» почали присуджувати і жінкам.

Вимоги, які висувались університетами різних країн для отримання сту-пеня «доктор» були різними. Здебільшого, складали університетський екза-мен у формі письмового твору на задану тему чи співбесіди щодо написання твору й іспит із різних дисциплін Після цього докторант мав представити дисертацію, яку в деяких університетах вимагали публічно захистити.

В Україні та Росії для здобуття ступеня «доктор» достатньо було по-передньо отримати ступінь «магістр», за винятком медичного факультету, де вимагали докторську дисертацію з публічним захистом нової наукової проб-леми, представленої та розробленої в ній.

3. Основні принципи розвитку вищої освіти.

До основних принципів розвитку системи як середньої, так і вищої освіти слід віднести принципи, зазначені у ст.6 Закону України „Про освіту":

•