Подією планетарного масштабу наприкінці другої декади вересня 1988 р. стало і святкування 900-річчя найстарішого у Європі Болонського університету. Заснований 1088 р. під назвою Європейський університет він відігравав надзвичайно важливу роль у розвитку науки та культури всього світу, залиша-ючись вірним своїй, справді європейській, сутності, стимулюючи розвиток інтеграційних процесів європеїзації освіти в XXI ст. На свято приїхали рек-тори понад 300 університетів Європи (і не лише Європи), найвідоміші та найвпливовіші релігійні, громадські та політичні діячі, діячі культури й освіти з багатьох країн. Серед присутніх були: Папа Римський Павло Іоанн II, мати Тереза, Далай-лама та багато інших відомих особистостей. Святкування супро-воджувалися численними зустрічами, консультаціями, прийомами, семінарами.

До цієї події експертами було підготовлено й узгоджено історичний доку-мент, який 18 вересня в урочистій обстановці підписали присутні на свят-куванні ректори європейських університетів. Його за аналогією з визначним середньовічним документом, відомим як Вели-ка Хартія Вольностей, було названо — Велика Хартія Університетів. У Хартії було проголошено фундаментальні засади, які раз і назавжди мають бути основою призначення університетів як центрів
культури, знань і досліджень. Хартія ще раз підтвердила головні цінності, права й обов'язки університету як провідного інтелектуального центру суспільства.

Велику Хартію перекладено на багато мов світу. Приємно усвідомлювати, що існує офіційний переклад й українською мовою. Хоча Велика Хартія Університетів була проголошена за 11 років до ви-никнення поняття «Болонський процес», вона є його невід'ємною складовою. Посилання на Велику Хартію Університетів, зокрема, міститься й у тексті Сорбоннської (1998 р.) та Болонської (1999 р.) деклараціях декларацій та в інших колективних міжнародних документах.

Уже чотири українські університети підписали Велику Хартію. Серед перших 430 засновників співдружності були Харківський імені В.Каразіна та Дніпропетровський державний університети. У вересні 2003 р. Хартію університетів підписали Одеський національний університет імені I. Мечнікова та Національ-ний технічний університет України «Київський політехнічний інститут».

Під впливом Маастрихтського договору з 1992 р. (Договір про Європейський Союз (ЄС, Євросоюз), підписаний у 1992 р. у м. Маастрихт (Нідер-ланди) головами держав та урядів 12 країн-членів Європейського співтовариства, набув чинності 1 листопада 1993 р. Договір започаткував міждержавне об'єднання, для якого характерні як риси міжнародної організації, так і федеративної держави. На додаток до на-ціонального громадянства Договір вводив громадянство ЄС) розпочався третій період передісторії Болонського процесу, під час якого виразнішим стало поглиблення ідей європеїзації вищої школи у зв'язку з посиленням ідей Євросоюзу (наприк-лад, актуалізувалися соціально-політичні аспекти євроінтеграції, зокрема, ідеї про впровадження європейського громадянства, яка передбачає вільне переміщення тощо.

У середовищі політиків і наукової громадськості зростало розуміння того, що необхідно встановити якісно нові зв'язки у Європі для розвитку та зміц-нення її інтелектуального, соціального й науково-технологічного потенціалу. «Європа знань» нині широко визнана як незамінний чинник соціального та гума-нітарного розвитку, а також як необхідний компонент об'єднання та збага-чення європейської людності.

Такі програми, як SOCRАTES, «Молодь», ТЕМРUS були спря-мовані на стимулювання інтеграційних процесів та модернізацію освіти у країнах континенту. Вони передбачали розвиток обмінів викладачами, студентами, партнерство між університетами і бізнесом, сприяння освіти дорослих, під-тримку вивчення іноземних мов, молодіжних ініціатив, новітніх освітніх техноло-гій тощо. Із середини 1990-х рр. ідеї євроінтеграції вищої освіти поширюються у Східну Європу, в тому числі в Україну.

Актуальною в цей період була дискусія щодо принципу субсидіарності (допомоги, підтримки) розвитку вищої школи, проголошеного Маастрихтським договором. Цей принцип було сприйнято по-різному. Одні заперечували його як такий, що заважає інтеграції, оскільки вбачали в ньому спосіб втручання Брюсселя в суверенітет інших держав, загрозу базовій та університетській освіті як символам національності держави. Інші підтримували необхідність підвищен-ня якості освіти, відверто й опосередковано критикуючи її недостатній взаємо-зв'язок із економікою, індустрією, вирішенням питань дисбалансу робочої сили: з одного боку, її дефіцит, з іншого — зростання кількості безробітних.

Саме в документах цього періоду, передусім у Програмному документі ЮНЕСКО «Реформи і розвиток вищої освіти» (1995 р.), було проаналізовано об'єктивні умови та суб'єктивні фактори, які спричинили поглиблення розвитку інтеграційних процесів освіти й економіки, освітніх систем Європи, висвітлені можливості та проблеми. Серед факторів, невіддільних від системи освіти, особливо визначилися: інформаційне суспільство, інтернаціоналізація, науко-вий і технічний розвиток. Виділялись також правові, соціально-економічні, лінгвістичні проблемні фактори, які обмежували європейську мобільність, зрос-таючу роль освіти та професійної підготовки як принципової умови економіч-ного та соціально-економічного розвитку сучасного суспільства.

У цей самий період було опубліковано Білу книгу «Розвиток, значення, зайнятість. Учення і навчання: розвиток суспільства, що навчається» (1995 р.) та Зелену книгу «Освіта — підготовка — дослідження: перепони для транснаціональної мобіль-ності» (1996 р.). У цих книгах не лише обґрунтовувались три головні фактори впливу на освіту — інформаційне суспільство, інтернаціоналізація і науковий та технічний світ, — увага акцентувалася й на необхідності вироблення узгодженої освітньої політики, яка б сприяла створенню: системи освіти впродовж усього життя; підвищенню випереджувальної ролі освіти; стимулюванню виробництва знань; зближенню освіти й економіки, посиленню ролі освіти в розвитку особис-тості; оволодінню випускниками не менше ніж, трьома європейськими мовами; ствердженню рівної корисності інвестицій в економіку й освіту; подоланню перешкод, які гальмують європейську мобільність. Значною подією стало те, що 1996 рік було оголошено для Європи роком освіти впродовж усього життя.

11 квітня 1997 р. у Португалії під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО 43 країни підписали Лісабонську конвенцію (До речі, це — перший офіційний документ у контексті Болонського процесу, до якого приєд-налася Україна. Верховна Рада України ратифікувала цю угоду 12 грудня