Подальша розробка концепції гармонізації архітектури європейської сис-теми вищої освіти зафіксована в Сорбоннській спільній декларації, яку було підписано 25 травня 1998 р. під час зустрічі з нагоди 800-річного ювілею Па-ризького університету міністрами освіти чотирьох країн (Велика Британія, Італія, Німеччина, Франція). Декларація поставила питання про формування відкритого європейського простору у сфері вищої освіти; прозорість, легкість і зрозумілість дипломів, ступенів і кваліфікацій; орієнтацію переважно на дво-ступеневу структуру вищої освіти (бакалавр — магістр); використання сис-теми кредитів (ЕСТS); міжнародне визнання бакалавра і надання йому права вибору форми подальшого навчання, зокрема в магістратурі чи докторантурі; стимулювання процесу вироблення єдиних рекомендацій для зближення сис-тем освіти та формування європейського простору вищої освіти.

Було досягнуто важливих узгоджень щодо структури системи вищої освіти. Йшлося насамперед про кредити, які може отримати кожен, хто бажає навча-тись у європейських університетах. У контексті цих домовленостей у студен-тів буде доступ до різних освітніх програм, зокрема можливість навчатися багатопрофільно, розвивати знання мов, використовувати інформаційні тех-нології. Головними принципами інтегрованої моделі європейської освіти було проголошено мобільність, визнання, доступ до ринку праці.

Слід зауважити, що поява Сорбоннської декларації викликала здивування не лише в академічному співтоваристві, але й у Європейській Комісії, а також у міністрів освіти інших держав-членів ЄС. Здавалося майже неймовірним, щоб країни, які настільки традиційно різняться, пішли шляхом гармонізації власних систем освіти. Цей документ треба розглядати як такий, що надав первинного поштовху процесу консолідації європейського простору вищої освіти у контексті загальноєвропейського процесу і який пізніше отримав назву Болонського.

В обох документах — і в Лісабонській конвенції, і в Сорбоннській деклара-ції — містився заклик щодо підвищення конкурентоспроможності європей-ської вищої освіти стосовно освіти США. Адже великою проблемою стало те, що європейська система вищої освіти відстає від американської на 15-20 років. З одного боку, Європа має величезний освітній потенціал. Щороку тисячі уні-верситетів передають свої знання сотням тисяч випускників. Більшість з цих університетів, а також окремі департаменти, мають статус міжнародних. Єв-ропа є також одним із найбільших ринків працевлаштування у світі. З іншого боку, існує ще досить багато перепон щодо мобільності студентів, викладачів і дослідників: низький рівень співпраці між університетами; недостатня орга-нізація передачі нових знань від університетів до ринку праці; неадекватне фінансування або неефективне його використання. Європейські країни праг-нуть наздогнати своїх заокеанських партнерів, що потребує величезних зусиль для того, щоб прискорити впровадження і розвиток нових технологій. Варто покінчити з традиційним для Європи опором новому, властивому як управлін-ським, так і робітничим кадрам. Нагальною постала необхідність вироблення єдиних стандартів вищої освіти, підняття рівня кваліфікаційних вимог до фахів-ців, отримують які здобувають вищу освіту, щоб бути конкурентоспроможною в галузі освіти та припинити відтік студентів і молодих учених до СЩА.

Принципи Лісабонської конвенції та Сорбоннської декларації у подальшому лягли в основу «Всесвітньої декларації з вищої освіти для XX ст.: підходи та практичні заходи», яку було вироблено Всесвітньою конференцією з вищої осві-ти 5-9 жовтня 1998 р., а також — механізму гармонізації архітектури системи європейської вищої освіти, запровадженому документами Болонського процесу.

Загальновідомо, що започаткувала Болонський процес офіційна зустріч міністрів, які відповідали того часу за освіту в 29 країнах Європи, 19 червня 1999 р. у м. Болонья, Італія. Вона ознаменувалася прийняттям спільної «Болонської декларації», запровадила регулярні — через кожні 2-3 роки — зустрічі (конференції) міністрів освіти європейських країн, які залучилися до процесу створення єдиного європейського простору вищої освіти, закликала університети та неурядові європейські організації, пов'язані з вищою освітою, приєднатися до цього руху. Важливо звернути особливу увагу на те, що в Болонській декла-рації, яка стала стимулом процесу реформування вищої освіти в країнах Європи, вже застосовується теза щодо створення або заснування європейського простору вищої освіти до 2010р

Цим актом країни узгодили спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем вищої освіти та домовилися про створення єдиного Євро-пейського освітянського та наукового простору. У його межах мають діяти єдині вимоги до визнання дипломів про освіту, працевлаштування та мобільності гро-мадян, що істотно підвищить конкурентоспроможність європейського ринку праці й освітніх послуг. Документом було задекларовано:

· прийняття загальної системи учених ступенів, зокрема через затвердження Додатка до диплома;

· запровадження в усіх країнах двох циклів навчання (при цьому перший, бакалаврський цикл, має тривати не менше 3 років, а другий, магістерський — не менше 2, і вони мають сприйматися на європейському ринку праці як освітні та кваліфікаційні рівні);

· створення системи кредитів відповідно до європейської сис-теми трансферу оцінок, включно з постійним навчанням;

· сприяння європейській співпраці щодо забезпечення якості освіти, розробка порівняльних критеріїв і ме-тодів оцінки якості;

· усунення перешкод на шляху мобільності студентів і викла-дачів у межах визначеного простору.

Одним із головних елементів у визначенні завдання щодо формування найбільш конкурентоспроможного та динамічного у світі суспільства, яке базується на знаннях, стало навчання впродовж життя. Ці стратегії отримали назву Лісабонських, оскільки вони розглядалися та схвалення були схвалені на Лісабонському засіданні Ради Міністрів ЄС у березні 2000 р. У жовтні того ж року Європейська Комісія опублікувала «Меморандум щодо навчання впро-довж життя» з метою