Принципово важливими на цьому етапі розвитку Болонського процесу мають висновки та рекомендації численних конференцій і семінарів експертів, зокрема Гельсінського семінару з проблем ступеня бакалавра (Фінляндія, лютий 2001 р.) та конференції 300 керівників університетів і представницьких організацій європейських вищих навчальних закладів у м. Саламанка (Іспанія, 29-30 бе-резня 2001 р.). На цих форумах обговорювалися проблеми реформування освітніх систем європейських країн з метою підготовки рекомендації до наступного етапного саміту міністрів вищої освіти країн Болонської співдружності у Празі (травень 2001 р.).

Зокрема, в рішенні Гельсінського семінару головна увага приділялася двоступеневій структурі вищої освіти та відзначалося, що вона сприяє розвитку національної й інтернаціональної мобільності, оскільки передбачає модульний (блоковий) характер навчальних програм. На Саламанській зустрічі було підтверджено підтримку європейськими вищими навчальними закладами голов-них цілей Болонської декларації та проголошено створення Європейської асо-ціації університетів (БІТА).

Другий період розвитку Болонського процесу розпочався у Празі 19 трав-ня 2001 р., де було підписано Празьке комюніке представниками вже 33 країн Європи. У Комюніке країни знову підтвердили свою позицію щодо цілей, визначених Болонською декларацією; високо оцінили активну участь у процесі Європейської асоціації університетів і національних студентських спілок Європи; відзначили конструктивну допомогу з боку Європейської комісії та висловили свої зауваження щодо подальшого розвитку, беручи до уваги різноманітність цілей Болонської декларації.

На саміті було виділено важливі елементи Європейського простору вищої освіти, а саме: постійне навчання впродовж усього життя; мотивоване залучення студентів до навчання; сприяння підвищенню привабливості та конкурентоспроможності Європейського простору вищої освіти для інших регіонів світу (зокрема, обговорювались аспекти транснаціональної освіти).

18-19 вересня 2003 р. у Берліні розпочався третій етап Болонського про-цесу. Якщо на початкових етапах Болонського процесу (1999-2001 рр.) йшлося лише про університети й інші вищі навчальні заклади, які займаються науко-вими дослідженнями, присуджують дипломи магістра та готують молодих і науковців в аспірантурі, то безпосередньо перед самітом у Берліні та під час нього на повний голос зазвучали цілком нові аспекти Болонського процесу.

Із певним запізненням, проте було визнано, що магістерський рівень освіти — недостатній для забезпечення належної наукової інноваційності європейської економіки. Тому було прийнято принципово нове рішення — поширення загальноєвропейських вимог і стандартів уже й на докторські ступені. Заплановано масову підготовку молодих докторів (у нас — кандидатів наук) у тристу-пеневій вищій освіті за схемою «бакалавр —> магістр —> доктор». Рекомендовано обмежитися лише одним науковим ступенем (доктор наук), а не двома (кан-дидат наук + доктор наук, габілітований доктор + доктор філософії тощо).

На Берлінській зустрічі до Болонської співдружності разом із іншими шістьма країнами було прийнято й Росію.

Черговий саміт країн-учасниць Болонського процесу відбувся 19-20 травня 2005 р. у м. Берген (Норвегія). На ньому до Болонської співдружності приєдналася Україна та ще чотири країни. Серед визначених пріоритетів на конференції досягнуто згоди щодо подальшого розвитку головних принципів докторських програм, які мають бути повністю узгоджені з системою кваліфікацій європейського простору вищої освіти. Механізм євроінтеграції вищої освіти передбачав створення спеціалізова-них міжнародних структур, покликаних спрямовувати й активізувати процес реалізації Болонських домовленостей.

Нині до Болонського процесу залучено багатьох фізичних і юридичних осіб. Склад учасників постійно розширюється. Це збільшує шанси на успіх про-цесу, але, зрозуміло, не полегшує вирішення завдань, спрямованих на досяг-нення його цілей.

Активну участь у Болонському процесі беруть:

Європейська асоціація університетів (ЕІІА), створена в Болоньї у 2000 р.;

Об'єднання національних студентських спілок (Е8ІВ);

Європейська асоціація міжнародної освіти (ЕАІЕ);

Асоціація спілок ректорів європейських університетів (СКЕ);

Європейська мережа забезпечення якості вищої освіти (ЕКС^А);

Європейський центр вищої освіти (ЕМЕ8СО-СЕРЕ8) тощо.

На всіх етапах Болонський процес було проголошено добровільним; полісуб'єктним; таким, що ґрунтується на цінностях європейської освіти та культури; таким, що не нівелює національні особливості освітніх систем різних країн Європи; гнучким, відкритим, поступовим. Незважаючи на інтеграційні процеси у Європі, практика доводить, що його складові гіпотетичні. Як приєднання до цього процесу, так і неприєднання мають свої переваги та ризики. Утім із урахуванням усіх «за» і «проти» для країн, мета яких економічний і суспільний розвиток і, зрештою, вступ до ЄС, альтернативи Болонському процесові немає.

Отже, історичний екскурс доводить, що Болонський процес не виник раптово. У Болонській декларації знайшли свою конкретизацію головні напрямки розвитку європейських університетів із урахуванням досвіду та відповідно до цивілізаційного процесу початку ХХІ ст.

2. Передумови приєднання системи вищої освіти України до Болонського процесу

Суть Болонського процесу полягає у формуванні на перспективу загальноєвропейської системи вищої освіти, названої Зоною європейської вищої освіти, яка ґрунтується на спільності фундаментальних принципів функціонування. У рамках Болонського процесу відбулося багато різнорівневих зустрічей, робочих нарад, конференцій тощо.

Пропозиції, які розглянуто і які виконуються в рамках Болонського процесу, зводяться в основному до шести таких ключових позицій:

1. Уведення двоциклового навчання. Фактично пропонується ввести два цикли навчання: 1-й - до одержання першого академічного ступеня і 2-й - після його одержання. При цьому тривалість навчання на 1-му циклі має бути не менше 3-х і не більше 4-х років. Навчання впродовж другого циклу може передбачати отримання ступеня магістра (через 1-2 роки навчання після одержання 1-го ступеня) і/або докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7-8 років).

2. Запровадження кредитної системи. Пропонується запровадити у всіх національних системах освіти систему обліку трудомісткості навчальної роботи в кредитах. За основу пропонується прийняти ECTS, зробивши її нагромаджувальною системою, здатною працювати в рамках концепції «навчання впродовж усього життя».

3.