Вищим державним керівництвом задеклароване реформування таких соціально важливих галузей, як освіта, медицина та соціальний захист. Хоча ймовірно, що в найближчі кілька років навряд чи можна сподіватися на впровадження нових соціальних, медичних, освітніх чи реабілітаційних програм, оскільки на це немає вільних бюджетних коштів. Представники міністерств вважають, що якби вдалося втримати те, що є, то й це вже буде великим подвигом. Однак часто це "втримування", намагання загнати все у старі рамки і неможливе, і шкідливе. Воно завдає найбільшої шкоди дітям-інвалідам, батькам, суспільству і врешті ставить хрест на довірі і співпраці держави з третім сектором. Натомість визнання вимог міжнародних документів, сприйняття і впровадження нових прогресивних програм часто потребують навіть не фінансових, а суто управлінських рішень. Щоправда, при цьому відповідальні працівники змушені відійти від набутих стереотипів управлінської діяльності, навчитися бачити в особі громадських організацій партнерів у співпраці, діяти нестандартно, підтримувати чужу і виявляти власну ініціативу, що гірше – вдаватися до "болючих" кадрових змін, розподіляти повноваження і втрачати монопольний контроль у сфері своєї традиційної компетенції.

На нашу думку існує цілий ряд проблем, які держава не лише спроможна вирішити, а й зобов'язана зробити це якнайшвидше, інші ж – зі спокійною душею залишити громадським і приватним силам. Насамперед держава може і повинна юридично забезпечити дотримання прав і пільг дітей з особливими потребами, по-перше, як мінімум нарівні з усіма дітьми, по-друге, як мінімум нарівні з дорослими інвалідами. Батьки звичайної дитини для її вступу до школи мають подбати про оформлення кількох простеньких довідок, натомість батьки дитини з розладами в цьому ж випадку в обов'язковому порядку повинні пройти далеку від об'єктивності, принизливу процедуру визначення, наскільки відповідає чи не відповідає нормі її рівень розвитку. Обстеження дитини психолого-медико-педагогічною консультацією й справді потрібне для визначення потенціалу та перспектив її розвитку. Але поспішні рішення цієї консультації переважно сприймаються батьками як такі, що обмежують життєві перспективи дитини, примушуючи перебувати в рамках закладу закритого типу або залишатися вдома. Працівники консультацій часто ігнорують право батьків на вибір навчального закладу для неповносправної дитини, що передбачено Законом України "Про освіту" (стаття 3,п. 1,стаття  ,стаття 37). Дитина, яка самостійно не пересувається чи не може самостійно справити фізіологічні потреби, в Україні не має змоги вчитися поряд з однолітками в умовах загальноосвітньої школи. Який може бути вибір закладу освіти, якщо у висновку комісії однозначно пишеться, наприклад: "Рекомендовано перебування в інтернаті II профілю". У жодну іншу установу з таким витягом з протоколу ПМПК вас не візьмуть. Практика наказових "рекомендацій" має бути категорично зупинена. На нашу думку, прийшов час відмінити відповідні (чи точніше невідповідні) інструкції Міністерства освіти. Потрібно не на папері, а в житті гарантувати право вибору не лише дорослим і грошовитим, а й малим і бідним громадянам України. Це питання політичне, і воно має вирішуватися на державному рівні [70, с. 35].

Інший приклад: пільги в оплаті за житло, комунальні послуги, транспорт тощо надаються диференційовано, відповідно до групи інвалідності. Остання встановлюється після досягнення дитиною 16 років. Адже дитина мусить бути повноцінно соціально захищена державою від народження незалежно від матеріального стану сім'ї. Створюється парадоксальна ситуація: у разі коли батьки відмовляються від дитини (а складні матеріальні умови відіграють у прийнятті такого рішення не останню роль), держава змушена брати її на повне соціальне забезпечення, що в грошовому вимірі становить не одну сотню гривень на місяць. Така "економія" породжує проблеми набагато вагоміші й складніші. Єдиний справедливий вихід – встановлювати групу з моменту виникнення інвалідності і так само обчислювати пенсію та нараховувати різні виплати. Це має знайти відображення у відповідних змінах до інструкції Міністерства охорони здоров'я "Про встановлення груп інвалідності".

Крім того, необхідно передбачити кошти на підтримку малозабезпечених родин, у яких виховуються діти-інваліди. Хоча це й потребуватиме додаткових коштів, вони вивільняться через скорочення витрат на утримання колосальних, малозабезпечених, страшних інтернатів та дитячих будинків – цих "резервацій", за які нам має бути соромно перед цивілізованим світом. Щоправда, існують і інші інтернати – акуратні, доглянуті, де навіть атмосфера, на перший погляд, досить життєрадісна. Але родина, навіть не надто заможна, усе ж краща. Сім'ї, де до дитини ставляться з любов'ю, треба підтримати і матеріально, і організаційно, і психологічно. Якщо ж родина не може дати собі ради з вихованням дитини через пияцтво, наркоманію, психічні захворювання, можна врешті-решт поміняти її. Адже інтернування дитини до закритого закладу через вину батьків не є моральним виходом із цієї трагедії, навіть у разі їх смерті. Тому слід активніше йти на впровадження інституції заступницьких (прибраних) сімей за канадською моделлю чи за британською, або виробивши якийсь свій український шлях. Є ще ряд питань, які потребують вирішення на державному рівні. Одне з важливих – пільгове професійне навчання та працевлаштування підлітків з особливими потребами, які не можуть за гроші здобути "престижну" професію, натомість перспектива їхньої повноцінної соціальної адаптації залежатиме насамперед від можливості самостійно заробити на