санаторії, у яких дещо ширше використовують методи масажу, мануальної терапії, водних процедур і куди може потрапити дуже обмежена кількість дітей. Ці поодинокі реабілітаційні центри працюють за принципом інтенсивних курсових програм, що не забезпечує всебічного комплексного підходу до розвитку фізичних, інтелектуальних та соціальних функцій дитини. Хотілося б, звичайно, побажати цим закладам лише успіхів у діяльності, однак реальність доволі безрадісна. Хоча останнім часом і з'явилося набагато більше можливостей, програм і шансів для розвитку дітей з особливими потребами, реальне життя середньої, досить скромно забезпеченої родини з неповносправною дитиною, що орієнтується на державну систему закладів, найточніше можна окреслити словом "поневіряння" [21, с. 122].
Серйозне занепокоєння виникає і при відвідуванні психіатричних клінік. З одного боку, відомо, що діти з розладами розвитку можуть мати психічні порушення, однак часто до психіатричних лікарень потрапляють цілком "здорові", з мінімальною мозковою дисфункцією або навіть нормально розумово розвинені діти з комунікативними проблемами. Жахливі трагедії переживають родини, діти яких унаслідок помилкового діагностування зазнають "лікування" психотропними препаратами, а такі нарікання, нехай з точки зору лікарів "необ'єктивні", не раз чуються з уст батьків. Однак ще жахливіша трагедія дитини, за яку нікому переживати і яку, звичний до дивної поведінки пацієнтів, персонал "виховує" на свій розсуд. Відомі й такі випадки, коли члена родини "здають" до психіатричної лікарні лише через те, що немає матеріальних умов, аби його утримувати. Часто лікарня, в свою чергу, також не може прогодувати пацієнтів і змушена вдаватися до героїчних зусиль для забезпечення хоча б напівголодного їх існування. Тоді вже родичі знову мусять вибирати між лікарнею чи психоневрологічним інтернатом. До речі, він часто стає останнім прихистком для кримінальних злочинців похилого віку. І хоча з точки зору суспільства і психічно хворі, і раніше засуджені особи також потребують соціальної, трудової, а часто й фізичної реабілітації, однак не у стінах одного закладу з дітьми. Особливі потреби цих людей значно відрізняються, а застереження щодо їхньої безпеки діаметрально протилежні.
Мають бути сформовані дві окремі системи надання послуг: одна для психічно хворих й інша для осіб з обмеженими психофізичними можливостями - це вимога, зафіксована в міжнародних документах. Звичайно, потрібні і спеціальні педагоги, і реабілітологи, і соціальні працівники [21, с. 123].
Багатьом батькам (і їхнім дітям) найбільше підходить модель "інтегрованої дошкільної установи /школа /реабілітаційний центр /консультаційна служба", втілена в навчально-реабілітаційному центрі "Джерело" у Львові. Атмосфера радості і співпраці, що панує в цьому закладі, дає дітям дуже багато, водночас не відриваючи їх від родини, не руйнуючи найпотрібнішого зв'язку. Крім чотирьох дошкільних груп і чотирьох класів школи, на базі яких здійснюється основна навчальна діяльність, існують: домашня програма для дітей, які не можуть відвідувати центр, консультаційна програма для медичного/ реабілітаційного обстеження та складання індивідуальних реабілітаційних програм для інших дітей з віддалених місцевостей, гіпнотерапевтична, гідротерапевтична та ортопедична/ візкова програми. У сусідній загальноосвітній школі, разом з однолітками, вчаться наші діти на візках. Зроблено кроки до запровадження програми раннього втручання спільно з Медінститутом та ЛОКЛ. Усе це в межах фінансування звичайних дошкільних і шкільних закладів, але із залученням досить значних доброчинних фінансових джерел. За зібрані кошти школу обладнали пандусом та двома доступними для візків туалетами, забезпечили простенькими комп'ютерами для дітей, яким важко писати ручкою тощо.
Подібні центри державного, напівдержавного, громадського або приватного підпорядкування існують чи не в кожному обласному центрі. Найближчі нам за духом і стилем роботи – у Білій Церкві, Миколаєві, Одесі, Сумах, Києві, Івано-Франківську. Є й багато інших. Кожен з них залучає для своєї діяльності значно більші кошти, ніж отримує від держави. їх стосунки з органами державного управління складаються по-різному – часом щасливо, а часом дуже драматично. Усі без винятку програми працюють як авторські, в експериментальному режимі, на грані офіційно дозволеного, поки що ніким не регламентованого, чи й забороненого бюрократичними інструкціями. Реабілітаційні центри, виконуючи важливу і корисну для дітей роботу, рано чи пізно добиваються – хай часткового – державного фінансування. Однак правове поле в цій галузі формується дуже повільно. У державі немає сили, яка б заявила свої претензії на цю сферу діяльності, і, може, поки що це на краще для самої реабілітації [54, с. 16].
Треба передбачити, що традиційний відомчий підхід до фінансування пропонованих програм може не спрацювати чи викличе велику плутанину. Уже зараз чуються голоси про "нецільове використання коштів", коли дитина, яка не ходить і не може самостійно користуватися туалетом, якимось чудом потрапляє до нормального закладу освіти. Нібито на цю дитину мають виділятися кошти з бюджету соціального захисту. Правильно, нехай виділяються. Але тепер це можливо лише через мережу інтернатів системи соціального захисту. А мало б бути через фінансування індивідуальної реабілітаційної програми. Дитина може і повинна вчитися – нехай вчиться в найближчій школі, яка може забезпечити відповідну навчальну програму. Це кошти з бюджету освіти. Навіщо ж її запроторювати в інтернат відповідного профілю, особливо якщо він аж у сусідній області? Дитина потребує допоміжних пристроїв, протезів, слухового апарата – це кошти з бюджету соцзабезу чи може, Фонду України соціального захисту інвалідів. Потрібне лікування – кошти медицини. Професійне навчання - кошти профтехосвіти. Але нехай ці кошти йдуть частинами на ті статті реабілітаційної програми і в ті установи та заклади (зовсім не обов'язково державні), які забезпечують відповідний рівень навчання, лікування, реабілітації. Цей механізм уже