У галузі трудового навчання та працевлаштування на існуючій базі треба створити мережу професійних училищ, навчально-виробничих майстерень, курсів професійної підготовки та перепідготовки, комп'ютеризованих класів для учнів-інвалідів; надати цільову фінансову та організаційну допомогу організаціям неповносправ-них та батьківським громадським організаціям у створенні спеціалізованих підприємств для трудового навчання і залучення до трудової діяльності дітей та підлітків-інвалідів; запровадити пряме фінансування програм, пов'язаних із соціальною та трудовою реабілітацією дорослих, підлітків і дітей-інвалідів через Фонд України соціального захисту інвалідів.

Міністерство охорони здоров'я мало б у цьому напрямку працювати відкритіше, підготувати для обговорення і виробити обгрунтованіші методики ранньої діагностики та почати запровадження програм раннього втручання (таким чином можуть заощадитися значні кошти). Зрештою, експертам Міністерства охорони здоров'я мало б належати перше слово щодо зміни порядку встановлення інвалідності і зокрема групи інвалідності; розробки уніфікованої карти індивідуального обстеження, яка могла б слугувати підставою для складання індивідуальної реабілітаційної програми. Міністерство могло б ініціювати проведення загальної диспансеризації дорослих та дітей-інвалідів. Рішення не повинні прийматись так, ніби це таємні військові операції. Медики, особливо в нинішніх умовах, не повинні ховатися, бо вирішити згадувані питання, які очевидно лежать на "нейтральній смузі" між відомствами, може лише тісна співпраця з міністерствами освіти і науки, праці і соціальної політики та особливо громадськими організаціями. Міністерство охорони здоров'я не йде на консультації з іншими відомствами щодо концепції реабілітації дітей чи моделі реабілітаційного закладу, хоча абсолютно зрозуміло, що цей заклад не може обмежуватися рамками суто "лікувальної" установи.

Держава повинна максимально підтримувати родини, які виховують дітей з особливими потребами, оскільки, як відомо, такі сім'ї розпадаються значно частіше за інші, а це – певний крок до соціального сирітства. Важливо створювати служби соціально-психологічної підтримки цих родин та молодих інвалідів при центрах соціальної служби для молоді. На жаль, не всюди центри бачать серед своїх пріоритетів саме цей напрямок. Крім того, слід було 6 реорганізувати патронажну службу родини, залучивши до цього спеціалістів-лікарів, педагогів, психологів та соціальних працівників для полегшення проблем довідок, медоглядів, оформлення документів, пенсій, надання пільг тощо. Враховуючи особливо важке становище таких родин, фактичну чи приховану дискримінацію під час працевлаштування, а також для заохочення виховання недієздатної дитини варто б повернути податкову пільгу колишнього закону [54, с. 17].

Виконання цих благородних завдань неможливе без підготовки відповідних спеціалістів. Тому треба розробити, з урахуванням закордонного досвіду, та ввести до навчальних програм вищих навчальних закладів відповідні курси підготовки спеціалістів-реабілітологів, працетерапевтів, спеціальних педагогів, соціальних працівників. Це значною мірою вже виконано чи принаймні розпочато. Зараз уже настав час створити у вузах відповідні кафедри, факультети та максимально сприяти науковому дослідженню проблем неповносправних осіб і шляхів їх вирішення. У медичних та педагогічних училищах треба обов'язково готувати середній медичний та педагогічний персонал для роботи з інвалідами, налагодити відповідну початкову підготовку військовозобов'язаних, які відмовляються від служби у збройних силах і схиляються до альтернативної служби у реабілітаційних закладах і соціальних службах. Відповідні державні органи, – на нашу думку, спільно міністерства освіти і науки,охорони здоров'я і праці та соціальної політики, – мали б розглянути питання про створення в Києві чи деінде багатопрофільного спеціалізованого вищого навчального закладу – інституту реабілітації, де б викристалізовувались напрямки медичної, фізичної, соціальної реабілітації чи соціальної роботи, розроблялися способи їх оптимального поєднання.

Уже зараз відчувається необхідність розширити післядипломну освіту й перекваліфікацію, наприклад, інструкторів ЛФК на фахівців фізичної реабілітації. Потребують перепрофілювання і певні лікарські спеціальності. Дуже актуальне впровадження магістерських програм, однак сама концепція магістратури потребує уточнення й уніфікації. Адже не можуть бути рівноцінними той магістр, який, уже попрацювавши за спеціальністю після здобуття базової вищої освіти, два роки вчиться і готує магістерську працю, і той, який, вступаючи після школи до вузу, знає, що за п'ять років він вийде звідти з дипломом магістра. Якість підготовки цієї категорії фахівців має бути на порядок вищою [51, с. 20].

Очевидно, що стимулюючи підготовку спеціалістів, держава мала б заохочувати чи фінансувати випуск перекладної навчальної і спеціальної літератури, популярних інформаційних і методичних матеріалів та облікових форм. Для цього мо-жуть залучатися кошти міжнародних доброчинних фондів. На наступному етапі треба видати цілу серію нових українських підручників, посібників, дидактичних матеріалів, які ґрунтуватимуться на українському досвіді. А до шкільних підручників доцільно вводити елементи, які б формували по-зитивний образ особи з обмеженими психофізичними можливостями, відповідні моральні засади доброти, взаємодопомоги, поваги.

Для фінансового підкріплення громадських ініціатив держава мала б всіляко підтримувати міжнародні організації. Фінансування на конкурентній основі короткотермінових проектів, яке застосовують більшість донорських організацій, такі як Міжнародний фонд "Відродження", ТАСІS, творчий центр «Каунтерпарт», фонд «Євразія», USAID, стало потужним стимулом і каталізатором громадської активності, розвитку соціально значущої діяльності громадян. Ще одне потужне залучення коштів, гуманітарної допомоги, матеріальних засобів і досвіду – безпосередня діяльність церковних, місіонерських, мирянських та гуманітарних організацій, таких як Карітас, Мальтійська служба, Армія Спасіння, Корпус Миру, «Лікарі без