“Соціальна реабілітація – комплекс педагогічних заходів по відновленню втрачених навичок самообслуговування в побуті та суспільстві…, житлово-побутове забезпечення” (таке поверхове розуміння завдань соціальної реабілітації інвалідів вкрай обмежує потенційні соціальні потреби та можливості людини-інваліда, ігнорує важливість особистісного розвитку).

На захист прав людей з особливими потребами, які внаслідок інвалідності та непрацездатності стикаються з труднощами та перешкодами для участі в житті суспільства, спрямовані “Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів”, що було затверджено 20 грудня 1993 р. 48 сесією Генеральної Асамблеї ООН.

В них реабілітація визначається як “процес, що має на меті допомогти інвалідам досягти оптимального фізичного, інтелектуального, психічного і соціального рівня діяльності та максимально його підтримувати, надавши їм, таким чином, можливість змінити своє власне життя та розширити рамки незалежності ” [49, с. 123].

В документі зазначається, що забезпечення для інвалідів рівних можливостей брати участь в житті суспільства є головним принципом реабілітаційного процесу, а соціальна інтеграція – його метою.

Коваль, І. Д. Звєрєва, С. Р. Хлєбік, розкриваючи зміст програми соціальної реабілітації дітей-інвалідів і молодих інвалідів, що розроблена Українським державним центром соціальних служб для молоді, підкреслюють, що: “важлива частина роботи по соціальній реабілітації інвалідів перебуває за межами спеціальних програм, таких як медична реабілітація (відновна терапія і реконструктивна хірургія з поступовим протезуванням), професійна реабілітація (професійне навчання або перекваліфікація, раціональне працевлаштування); соціально-побутова реабілітація (соціально-побутове влаштування та обслуговування)”.

Слід зазначити, що ця дефініція майже повністю повторюється у визначенні І. Б. Іванової, яка розкриває сутність дещо іншого поняття – “соціально-психологічна реабілітація”. Це, фактично, може означати визнання тотожності в змістовому відношенні двох понять – “соціальна реабілітація” та “соціально-психологічна реабілітація” [3, с. 60].

Тифлопедагог Є. П. Синьова, торкаючись питань реабілітації незрячих, визначає поняття “психологічна реабілітація” як психокорекція, формування “психологічної готовності до життя в умовах сліпоти”.

Це, за словами автора, є одним з напрямів реабілітації поряд з елементарною реабілітацією (поновлення і формування елементарних навичок самообслуговування, орієнтування в малому і великому просторі, організація спілкування в колективі, фізичний розвиток, оволодіння системою письма і читання за Брайлем, використання залишкового зору); професійною реабілітацією (професійна підготовка та працевлаштування); технічною реабілітацією (створення тифлотехнічних засобів та забезпечення ними сліпих); культурною реабілітацією (розвиток захоплень, естетичної творчості, підвищення загального культурного рівня).

На думку Є. П. Синьової, соціальна адаптація та інтеграція незрячих в суспільстві є кінцевою метою реабілітації, а головними принципами – диференційований підхід, комплексність та поетапність у провадженні реабілітаційних програм [47, с. 23]. Такої ж позиції дотримується і Л.Г. Грачов. Він визначає реабілітацію як “процес, основними принципами організації та здійснення якого є ранній початок, поетапність проведення, комплексний характер програм медичного, педагогічного, психологічного, соціально-побутового та технічного напрямів”.

У характеристиці змісту основних напрямів соціальної реабілітації Б.В. Зимін торкається ще двох принципових питань, які ще не мали однозначного вирішення, про важливість проведення соціально-культурної реабілітації та про співвідношення понять “соціальна реабілітація” і “соціально-трудова реабілітація”.

Що стосується “соціально-трудової реабілітації”, то, наприклад, І.М. Язвіна вважає, що її завданням є раціональне працевлаштування інвалідів і вона є складовою частиною соціальної реабілітації.

Втім, М. В. Рейфман у сферу соціально-трудової реабілітації включає ще й елементарну реабілітацію та ототожнює її з соціальною реабілітацією.

В. О. Феоктистова ж вважає, що до соціально-трудової реабілітації належать і одержання інвалідами загальної середньої освіти, і вивчення ними правових норм, і вирішення психологічних конфліктів, і спілкування у змішаних трудових колективах, і включення інвалідів до громадської та культурно-освітньої роботи.

В. П. Біран, даючи визначення сутності соціальної реабілітації, спирається на положення IX резолюції Наради міністрів охорони здоров’я та соціального забезпечення про те, що “ .реабілітація – це система державних, соціально-економічних, медичних, професійних, педагогічних, психологічних та інших заходів, спрямованих на запобігання розвитку патологічних процесів, на ефективне і раннє повернення хворих та інвалідів у суспільство та до суспільно корисної праці” [49, с. 60-64].

Означені вище заходи автор умовно поділяє на два види: медичні (проведення відновлювальної терапії) та соціальні (раціональне працевлаштування, організація відповідного способу життя та побутових умов, регулювання міжособистісних стосунків тощо).

На думку В. П. Бірана, соціальна реабілітація – це “комплекс заходів щодо раціонального працевлаштування, а при потребі – й професійного навчання та перенавчання, . підвищення матеріального (пенсійне забезпечення, покращання житлових і побутових умов тощо) та культурного (включення в художню самодіяльність, спортивні заходи, різні гуртки) рівнів”.

Така дефініція теж має досить загальний та суперечливий характер і фактично не розкриває сутності саме соціальної реабілітації. Великі сумніви викликає й тлумачення В. П. Бірана поняття “підвищення культурного рівня” інвалідів. Стосовно ж заходів “підвищення матеріального рівня”, то вони скоріше належать до програм соціального захисту, а не до соціальної реабілітації і можуть розглядатися як фактор підвищення соціального статусу, але не як змістовна характеристика реабілітаційного процесу. В цілому ж позиція В. П. Бірана полягає в тому, що соціальна реабілітація являє собою комплекс заходів і (поряд з медичною реабілітацією) є компонентом, частиною загальної реабілітації.

Так, згідно з концепцією І. М. Язвіної, соціальна реабілітація – це процес, спрямований на найбільш повну та швидку адаптацію до праці і соціально-побутових умов [49, с. 64-66].

Розробляючи методику соціальної реабілітації незрячих, C. О. Хрустальов визначає її як психічний процес адаптації, який відбувається на трьох рівнях:

·