непристосованість будівель загальноосвітніх навчальних закладів (у т.ч. всередині) для безперешкодного доступу до них учнів із різними нозологіями захворювання;–

недостатня психологічна готовність учнів та педагогів до спільного навчання із особами з інвалідністю.

Соціальна підтримка людей з психофізичними вадами вважається одним із гуманістичних завдань усіх країн міжнародної спільноти і відображена у найважливіших міжнародних правових документах.

За даними ООН у світі нараховується близько 450 мільйонів людей із порушеннями психічного або фізичного розвитку, що становить 1/10 частину людства. В Україні, як і у всьому світі, спостерігається тенденція до зростання кількості людей з фізичними вадами. У 2005 році вона сягнула 3 мільйони чоловік.

Інвалідність людей, яка зумовлена порушеннями в розвитку, означає суттєве обмеження їх життєдіяльності, призводить до соціальної дезадаптації, ускладнює процес самообслуговування, навчання, набуття професійних навичок. Засвоєння ними соціального досвіду, включення їх в існуючу систему суспільних відносин, вимагає від суспільства додаткових зусиль, засобів, заходів (розробка спеціальних програм, створення реабілітаційних центрів, пристосування навчальних закладів до потреб молодих інвалідів тощо) [21, с. 100].

У період економічної та соціальної трансформації України змінюється ставлення держави та суспільства до дітей з вадами, шукаються нові способи інтеграції цієї категорії дітей у суспільство. У своїх дослідженнях А. Г. Асмолов вказує на те, що наше суспільство знаходиться на самому початку довгого шляху – переходу від культури корисності до культури гідності. В культурі гідності головною цінністю є цінність особистості, незалежно від того, чи можливо мати користь від неї, чи ні.

На державному рівні приймається чимала кількість нормативно-правових актів, які мали б покращити життєвий рівень людей з фізичними вадами. Наприклад, у 2005 році були прийняті Закони:  

«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо професійної і трудової реабілітації інвалідів» від 1 грудня 2005 року; 

«Про реабілітацію інвалідів в Україні» від 6 жовтня 2005 року; 

Про внесення змін до деяких законів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам» від 31 травня 2005 року; 

«Про внесення змін до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 31 травня 2005 року; 

Про внесення змін до Закону України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» від 3 березня 2005 року;

Пенсійне забезпечення людей з інвалідністю є надзвичайно складною процедурою для звичайного громадянина, не кажучи вже про людей з інвалідністю, які часто мають недостатньо високий освітній рівень. Така складність навряд чи є обґрунтованою, як з огляду на потреби громадян, так і з огляду зручності застосування такого законодавства органами влади.

Видається, що законодавець не має цілісного системного уявлення про соціальне забезпечення людей з інвалідністю і тому фрагментарно час від часу встановлює якісь правові норми з окремих питань.

А в десятках підзаконних актів розібратися важко навіть досвідченому юристові. На жаль, на сьогодні основним джерелом існування людей з інвалідністю залишається пенсія та різноманітні допомоги, а не власна праця. Тому, враховуючи цей аспект, держава має збільшувати обсяг цих пенсій до рівня принаймні можливості проживання на такі кошти [22, с. 65].

Проте на сьогодні держава не виконує своїх завдань у цій сфері. Хоча не можна не відзначити суттєвий прогрес у підвищенні пенсій за останні три роки.

Відповідно до статті 33 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» пенсії з інвалідності залежно від групи інвалідності призначаються в таких розмірах: інвалідам 1 групи – 100%; 2 групи – 90%; 3 групи – 50% пенсії за віком на термін встановлення інвалідності.

З метою посилення соціального захисту інвалідів та надання можливості за їх вибором призначати пенсію з інвалідності в розмірі пенсії за віком 4 листопада 2004 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення зміни до статті 33 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» № 2153-IV (набрав чинності з 24.11.04), яким передбачено, що за наявності у непрацюючих інвалідів ІІ і ІІІ груп – у чоловіків 25, а у жінок – 20 років страхового стажу за їх вибором пенсія з інвалідності призначається в розмірі пенсії за віком, обчисленої відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Дана норма також була поширена на інвалідів, які вийшли на пенсію до набрання чинності цим Законом.

Крім того, 3 листопада 2005 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення зміни до статті 32 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», яким передбачено надання інвалідам права на пенсію з інвалідності за наявності необхідного страхового стажу на час настання інвалідності або на день звернення за пенсією. Ця норма посилює соціальний захист інвалідів, оскільки після настання інвалідності, інвалід може набути страхового стажу і згодом призначити пенсію відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Станом на 1 жовтня 2005 року середній розмір пенсії з інвалідності становить 347,89 грн., що на 51,47 грн. більше, ніж на початку року. Середній розмір соціальної пенсії за ті ж періоди є відповідно 318,01 грн. та 266,23 гривень.

З 1 січня 2005 року набрав чинності Закон України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам». Згідно із цим Законом призначається державна соціальна допомога деяким категоріям громадян, які не мають права на пенсію відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», в