ВИСНОВКИ

Згідно з Конституцією України кожному громадянину держави гарантовано право на працю, вільне обрання професії та можливість заробляти собі на життя працею. Разом з тим, як показує досвід практичної діяльності, інваліди не можуть конкурувати із здоровими на ринку праці, особливо в сучасних економічних умовах, коли перехід до ринкових відносин вимагає інтенсифікації виробництва, підвищення вимог до загального фізичного та інтелектуального стану працюючих. Тому реабілітація інвалідів стала однією з найважливіших проблем суспільства. В Україні права інвалідів на отримання соціальної допомоги та реабілітації закріплені у законі "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (1991р. зі змінами та доповненнями), який став важливою віхою у наближенні соціальної політики України до світових стандартів (Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів, прийняті Генеральною асамблеєю ООН в 1993 році). Кабінет Міністрів України своєю Постановою від 3 травня 1995 року № 314 "Про організацію робочих місць та працевлаштування інвалідів" затвердив Положення про робоче місце інваліда та порядок працевлаштування інвалідів. Новим етапом по вирішенню проблем" професійної реабілітації інвалідів став Указ Президента України від 13 липня 2001 року № 519, яким затверджена Національна програма професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001-2005 роки, яка спрямована на забезпечення соціального захисту осіб з обмеженими фізичними можливостями, їх професійної реабілітації, зайнятості, максимальної адаптації до суспільного життя.

Для подальшого розвитку мережі та покращення якості реабілітаційних послуг необхідно забезпечити їх державну підтримку, зокрема вирішення питання утримання цих закладів.

На сьогоднішній день, реабілітаційні заклади фінансуються за рахунок коштів місцевих бюджетів, які згідно зі статтею Бюджетного кодексу України не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів між державним та місцевими бюджетами. Тому такий підхід не забезпечує повноцінного фінансування видатків на утримання реабілітаційних центрів.

Необхідно вирішувати також проблему кадрового наповнення та належного рівня підготовки фахівців, які працюють у напрямку реабілітації підлітків з особливими потребами.

Необхідними є взаєморозуміння та співпраця представників громадських організацій, які опікуються підлітками з особливими потребами. Це загально-національна справа і ніхто не може ділити підлітків з особливими потребами між різними відомствами. Необхідно розробити механізм взаємодії, і тоді це дасть гарний результат.

В Україні зростає чисельність дітей з особливими потребами, вони потребують підтримки, більше спілкування з однолітками (ровесниками), адже в підлітковому віці діти з особливими потребами прагнуть самоствердитися, зрівнятися або хоча б здаватися такими, як дорослі, виокремитися серед однолітків, мати в них авторитет. Підлітки з особливими потребами прагнуть самостійно виконувати певний вид діяльності, намагаються вирішувати життєві ситуації самостійно.

В українському законодавстві основні положення соціальної політики держави щодо підлітків з особливим потребами визначені у законі України “Про основи соціальної захищенності інвалідів в Україні”, який прийнято у березні 1991 року. Цей закон повністю відповідає міжнародним документам, передбачає медичну, соціально-трудову реабілітацію та адаптацію інвалідів, гарантує здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям. Законом також передбачено створення належного архітектурно-інженерного середовища, пільги у наданні житла. Але на практиці більшість положень цього закону не виконується, що з одного боку можливо пояснити рівнем економічного розвитку нашої держави, а з іншого боку байдужістю чиновників різного рівня до проблем інвалідів та їх сімей.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Батищева Г. О., Зайцева З. Г. Робота соціальних служб для молоді з молодою сім’єю (методичні рекомендації). – К.: А.Л.Д., 1996. – 53 с.

2. Безпалько О. В. Соціальна педагогіка в схемах і таблицях. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 50 с.

3. Борщевська Л. В., Зіброва А. В., Іванова І. Б. На допомогу батькам, що мають дітей з особливими потребами. – К., 1999. – 215 с.

4. Волков Ю. Г., Добреньков В.И., Кадария Ф.Д., Савченко И. П., Шаповалов В. А. Социология молодежи: Учебное пособие / под ред. проф. Ю. Г. Волкова. – Ростов-н /Д.: Феникс, 2001. – 63 с.

5. Головатый Н. Ф. Социология молодежи: Курс лекций. – К., 1999. –60 с.

6. Довідкові матеріали про становище молоді та хід реалізації державної молодіжної політики в Україні. – К.: УкрНДІ проблем молоді, – К., 2002. – С. 33-40.

7. Дитячі будинки сімейного типу як особлива форма сімейної опіки над дітьми-сиротами, позбавленими батьківського піклування (І. В. Пєша) // Український соціум. – 2003. – № 1 (2). – C .72-80.

8. Довідкові матеріали про становище молоді та хід реалізації державної молодіжної політики в Україні. – К.: УкрНДІ проблем молоді, 2003. – С. 44-57.

9. Закон України „Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію та інвалідам” від 18 травня 2004 року.

10. Закон України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21 березня 1991 року.

11. Закон України „Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” від 16 листопада 2000 року.

12. Закон України „Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям” від 1 червня 2000 року.

13. Закон України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 22 березня 2001 року.

14. Закон України „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 19 грудня 1996 р.

15. Ільясов Р. А. Методичний посібник з організації професійного навчання за робітничими професійними та його соціально – психологічного супроводу в умовах центрів професійної реабілітації інвалідів. – К., 2006. –