Можна погодитися з тим, що до поняття “реабілітація інвалідів” часто додається термін “комплексна”. В нашому розумінні він розкриває характер реабілітаційного процесу, адже цей процес має подвійну природу – медико-соціальну, а комплекс заходів, що його “забезпечує”, обов‘язково повинен включати в себе як заходи соціально-економічного, правового, педагогічного й психологічного плану (тобто у широкому смислі – соціальні), так і заходи медичного характеру. По-друге, враховуючи те, що людина є цілісною єдністю як організму, так і особистості, а інвалідність – це втрата цієї цілісності, з найбільшою вірогідністю можна говорити про предмет реабілітації як про відновлення цілісності людини та її буття через нейтралізацію та усунення негативних наслідків, спричинених органічними дисфункціями, та підвищення ступеня її соціальної повноцінності, формування соціальної активності. При цьому доречно зауважити, що оскільки саме особистість є головним інтегруючим ланцюгом цілісної системи, реабілітація не може будуватися без урахування особистісного компоненту. Це й слід враховувати при розробці стратегії реабілітації інвалідів.

По-третє, в зв’язку з тим, що людина як відкрита функціональна система тісно пов’язана із середовищем і не може існувати поза ним, а головними механізмами, що підтримують її існування та цілісність, є адаптація та активність (саме активність слугує адаптації до середовища та інтеграції з ним), інвалідність можна охарактеризувати як стійку дезадаптацію та дезінтеграцію людини в умовах середовища, спричинені порушенням вітальних функцій як особистості, так і організму. Тож, головною метою реабілітації має бути активна адаптація з подальшою інтеграцією у середовище (в даному випадку – в соціум)

По-четверте, враховуючи те, що людина є такою унікальною системою, “інтегрованою індивідуальністю”, яка сама здатна до самопрограмування, саморегулювання, самозбереження та самовдосконалення, при розробці стратегії реабілітації слід одразу відмовитися від старого директивно-маніпулятивного підходу, що практикувався багато років та виявився малоефективним, й згідно з яким людину-інваліда розглядали як безпомічний, безпорадний об’єкт зовнішнього впливу. Слід створити належні умови для індивідуального розвитку, актуалізації власних ресурсів, самореалізації, а, отже, до самореабілітації кожного індивіда. Це має бути безперервний процес вільного розвитку та самовдосконалення людини, родовою сутністю якої є свобода. Адже саме свобода дає людині можливість досить вільно змінювати вихідні обставини свого існування, а значить, дозволяє їй виступати суб‘єктом діяльності, характеризує її не як маріонетку в руках долі, а як активного діяча, автора власного життя.

Загальновідомо, що інваліди з причин функціональних обмежень, з одного боку, та внаслідок відсутності у суспільстві належних умов для їхнього повноцінного культурного розвитку та діяльності, з іншого, позбавлені можливості на рівних з іншими задовольняти свої культурні потреби, знайомитися з культурними надбаннями, творчо розвиватися та самореалізовуватися. Тому проблема їхньої культурної реабілітації і досі залишається чи не найважливішою.

Отже, можна зробити припущення, що соціально-культурна реабілітація молодих інвалідів – це процес входження людини у сферу культури, культурне середовище, досягнення гармонії з навколишнім світом, суспільством та з самою собою в процесі інтеріоризації, становлення особистості як суб‘єкта життєтворчості, розвитку культурних потреб, творчих здібностей та смаків.

1.2 Законодавча база соціально-молодіжної політики щодо роботи з підлітками з особливими потребами

Формування національної системи соціального захисту населення на етапі становлення незалежності України виявилося найбільш складним завданням, яке потребувало розроблення нових законодавчих актів. Важливим кроком на шляху до цього стало схвалення Концепції соціального забезпечення населення – першої комплексної програми соціального захисту населення [41, с. 4]. Ураховуючи нові економічні та соціальні реалії, концепція передбачає перерозподіл відповідальності за соціальне забезпечення та створення солідарної системи соціального партнерства між роботодавцями, державою і працівниками, окреслює напрями реформування соціального страхування. Так майже у 50 законах України, постановах Верховної Ради України, Указах та Розпорядженнях Президента України і понад 40 постановах Кабінету Міністрів України, у низці відомчих нормативних актів зафіксовані правові норми, що регулюють правове та соціальне становище інвалідів.

Сьогодні в Україні склалася певна сформована система закладів, установ для обслуговування осіб із обмеженими функціональними можливостями: територіальні центри соціального обслуговування одиноких непрацездатних громадян та людей похилого віку; відділення соціальної допомоги вдома, центри соціально-трудової та професійної реабілітації, зокрема, центри ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, будинки-інтернати для інвалідів та людей похилого віку, санаторії та пансіонати, служби медико-соціальної експертизи підприємства Українського виробничого концерну "Укрпротез".

В Україні почало формуватися стійке сучасне уявлення про проблеми інтеграції людей з інвалідністю як про складну систему взаємозалежних економічних, соціальних, культурних, морально-етичних та медичних завдань.

Почали розвиватися принципово нові аспекти інтеграції, які до цього часу не бралися до уваги. Однак ще й досі залишаються умови, які не дають можливості інвалідам реалізувати свої права повною мірою і не сприяють їхній усебічній участі у житті суспільства. Тому надзвичайно актуальним завданням стає необхідність дослідження причин і умов життя, які заважають створенню стабільної комплексної системи інтеграції інвалідів у сучасне суспільство.

Ще донедавна інвалідність у країні визначалася як повна або часткова втрата працездатності. Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів" увів прийняте у міжнародній практиці поняття інвалідності як біосоціального явища. Згідно зі ст. 2 даного Закону "інвалідом є особа зі стійкими розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідками травм або уродженими дефектами, що призводять до обмеження життєдіяльності, необхідності у соціальній допомозі та захисті" [10]. Це визначення поняття "інвалід" є більш прогресивним порівняно з тим, що застосовувалося у нашому законодавстві до 1991 р., оскільки визначає міру втрати здоров'я, а не працездатності.

Таким чином, предметом уваги держави при