Інвалідність як ознака втрати життєдіяльності встановлюється шляхом експертних оглядів у закладах медико-соціальної експертизи - медико-експертних комісіях (МСЕК). Вони визначають потребу в експертній і реабілітаційній видах допомоги, порядок, обсяги і умови їх: надання у кожному окремому випадку. Це фіксується в індивідуальних програмах реабілітації і адаптації інвалідів. Залежно від міри втрати здоров'я інвалідність поділяється на три групи, що визначено Інструкцією Міністерства охорони здоров'я України "Про встановлення груп інвалідності".

Підставою для встановлення 1-ої групи інвалідності є різко виражене обмеження життєдіяльності, зумовлене захворюваннями, наслідками травм, уродженими дефектами, що призводять до різко вираженої соціальної дезадаптації внаслідок неможливості навчання, спілкування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, пересуванням, самообслуговуванням, участю у трудовій діяльності, якщо вказані порушення викликають потребу в постійному сторонньому догляді чи допомозі. При забезпеченні засобами компенсації анатомічних дефектів чи порушених функцій організму, створенні спеціальних умов праці на виробництві чи вдома можливе виконання різних видів праці.

Підставою для встановлення ІІ-ої групи інвалідності є різко виражене обмеження життєдіяльності, зумовлене захворюванням, наслідками травм, уродженими дефектами, що не потребують постійного стороннього догляду чи допомоги, але призводять до вираженої соціальної дезадаптації внаслідок різко вираженого утруднення навчання, спілкування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, пересування, самообслуговування, участі у трудовій діяльності або при неможливості працювати.

Підставою для встановлення ІІІ-ої групи інвалідності є обмеження життєдіяльності, зумовлене захворюваннями, наслідками травм, уродженими дефектами, що призводять до значного зниження можливостей соціальної адаптації внаслідок вираженого утруднення навчання, спілкування, пересування, участі у трудовій діяльності (значне зменшення обсягу трудової діяльності, значне зниження кваліфікації, значні утруднення у виконанні професійної праці внаслідок анатомічних дефектів) [10].

Взагалі при вирішенні проблем інвалідів та інвалідності основний акцент став переміщатися у бік реабілітації і, насамперед, у плані створення і підтримки соціальних механізмів компенсації й адаптації неповно-функціональних осіб. При цьому саме реабілітаційний напрям роботи служби медико-соціальної експертизи набув помітного значення і розвитку після прийняття таких підзаконних актів України, як "Положення про медико-соціальну експертизу", "Положення про індивідуальну програму реабілітації інвалідів", "Методика складання індивідуальної програми реабілітації". Реабілітація в Україні згідно з цими документами – це процес і система заходів, спрямованих на відновлення або компенсацію порушених здібностей інвалідів до професійної, побутової, громадської діяльності і створення умов для їх інтеграції у суспільство.

У розроблених основних напрямках розвитку систем медичної і професійної реабілітації інвалідів цільові завдання полягають у зниженні показників інвалідності, зменшенні групи інвалідності, збільшенні показників загальної і часткової реабілітації. їх практичне виконання передбачене постановою Кабінету Міністрів України "Про комплексне вирішення проблем інвалідності" та іншими правовими документами [34].

Важливою складовою успішної інтеграції у суспільство людей із функціональними обмеженнями є створення оптимальних умов для отримання ними професійної або вищої освіти відповідно до потенційних можливостей кожної особи. Це потрібно як інвалідам, так і державі, адже, за соціологічними прогнозами, у найближчі 15 років на Україну чекають суттєві зміни у соціальній і демографічній структурі суспільства: значно зросте роль кваліфікованої праці; збільшиться потреба у спеціалістах, обізнаних з функціонуванням інформсистем і наукомістким виробництвом; водночас зменшиться кількість працездатного населення, збільшиться чисельність громадян пенсійного віку, різко скоротиться контингент школярів та студентів, які навчатимуться у системі середньої і вищої освіти. В умовах дефіциту працездатного населення постає немало проблем, у тому числі і проблема більш активного залучення громадян з вадами здоров'я у соціально-економічне життя і створення для них рівних з іншими членами суспільства можливостей для реалізації громадянських прав і свобод, серед яких право на освіту і трудову діяльність є одним із фундаментальних.

Правова парадигма соціальної роботи з інвалідами базується на певних міжнародних нормах, які почали формуватися на початку 50-х років XX століття після прийняття у 1948 році Всесвітньої декларації прав людини. В основі Декларації лежить думка про рівність усіх людей у своєму праві на життя. Стаття 25 проголошує: "Усі люди повинні діяти один по відношенню до іншого у дусі братерства, кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одежу, житло, медичний догляд і необхідне соціальне забезпечення, який необхідний для підтримки здоров'я і благополуччя її самої та її сім'ї, і право на забезпечення на випадок безробіття, вдівства, хвороби, інвалідності, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування за обставин, які не залежать від неї".

Міжнародні стандарти щодо забезпечення прав і гарантій соціального захисту дітей-інвалідів відображені в документах Організації Об'єднаних Націй: Декларація прав дитини (1959), Декларація соціального прогресу та розвитку (1969), Декларація про права розумово відсталих осіб (1971), Декларація про права інвалідів (1975), Всесвітня програма дій по відношенню до інвалідів (1981), Конвенція про права дитини (1989), Всесвітня декларація щодо забезпечення виживання, розвитку і захисту дітей (1990), Принципи захисту психічно хворих і покращання психіатричної допомоги (1991), Стандартні правила забезпечення рівних можливостей відносно інвалідів (1994) [36, с. 6-7].

У міжнародних документах наголошується, що людину, яка є неповноцінною у фізичному, психічному чи соціальному відношенні, потрібно забезпечувати спеціальним режимом, освітою і турботою, які необхідні внаслідок її особливого стану, гарантувати їй соціальне забезпечення, страхування і добробут. Скажімо, розумово обмежена людина має ті ж самі права, що й інші люди, а також право на належне медичне обслуговування і захист, які дозволять їй розвивати свої здібності. У разі необхідності влаштування такої людини