-

-

-

Без сумніву, законодавство України створює правове поле для соціальної політики відносно інвалідів, яке, на перший погляд, дійсно забезпечує права і гарантії в галузі охорони здоров'я, освіти та соціального захисту. Однак у міжнародному контексті воно не завжди відповідає вимогам і стандартам Організації Об'єднаних Націй, зокрема Конвенції про права дитини, Всесвітньої декларації щодо забезпечення виживання, розвитку і захисту інвалідів, Стандартних правил забезпечення рівних можливостей для інвалідів.

Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, в також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікації і зв'язку до особливостей інвалідів (Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", ст. 4).

Отже, сьогодні державна політика соціального захисту інвалідів в Україні базується на чинних нормах національного законодавства, насамперед, Конституції України, Законів України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про пенсійне забезпечення", "Про зайнятість населення", "Про освіту", "Про реабілітацію жертв політичних репресій", "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні", "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам", "Про гуманітарну допомогу" тощо.

І все ж в українському правовому полі є чимало прогалин. Давно є потреба задекларувати в Основному Законі (ст. 46) особливе піклування держави про інвалідів та створення умов для залучення їх до життя суспільства, а також конституційно закріпити відповідний статус тактильно-жестової мови, яка є єдиним засобом спілкування інвалідів за слухом, особливо тотально глухих.

Крім того, з метою запобігання дискримінації інвалідів та гарантування їм рівних можливостей обов'язкового удосконалення потребує й виборче законодавство.

У багатьох нормативних актах, спрямованих на розв'язання проблем інвалідів, чимало декларативних норм є гуманістичними за спрямованістю, але, на жаль, неможливими для практичного втілення. Окремі нормативні акти не передбачають прямої дії, що потребує прийняття інших підзаконних актів, а це ускладнює їх реалізацію. Частина державних соціальних програм і заходів не має матеріально-фінансового забезпечення, воно перекладається на місцеві бюджети, що часто призводить до невиконання наміченого.

Показовим у цьому плані є забезпечення доступності особам із обмеженими фізичними можливостями до всіх об'єктів інфраструктури, тобто тотальної доступності. Хоча ця проблема має задеклароване законодавче вирішення у Законі України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", але реалії життя засвідчують, що на відміну від світової практики в Україні про безбар'єрну архітектуру влада знає мало що, недостатньо розроблено нормативні та проектні документи, унаслідок чого як при будівництві нових споруд, так і при реконструкції чи ремонті існуючих помітних змін не відбувається.

Таким чином, сотням тисяч осіб до обмежених фізичних можливостей додаються ще й обмеження у рівні освіти, професійній підготовці, культурному розвитку, матеріальному забезпеченні тощо.

Держава не виконує Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", стаття 28 якого містить вимоги до забезпечення транспорту спецобладнанням для перевезення людей із фізичними вадами [49, с. 80].

Отже, як висновок, можемо констатувати: окремі аспекти життя людей з фізичними вадами потребують подальшого законодавчого забезпечення. З огляду на ті обставини, що побудова правової бази має не лише декларувати той чи інший набір гарантій, а й законодавчо встановлювати процедуру реалізації та контролю за їх втіленням, значного удосконалення вимагають законодавчі акти, що регламентують життєдіяльність інвалідів, затверджують пріоритетні напрями їх соціального захисту.

Держава несе відповідальність за створення правової основи для проведення заходів з метою забезпечення рівних можливостей інвалідів у житті суспільства. Для розв'язання цієї проблеми необхідно здійснити наступне.

У національному законодавстві, зокрема, у Конституції України, що визначає права та обов'язки громадян, повинні бути викладені також права та обов'язки інвалідів. Держава повинна забезпечувати інвалідам можливість користуватися своїми правами, враховуючи громадські та політичні права людини нарівні з іншими громадянами. Держава повинна забезпечити участь організацій інвалідів у розробці національного законодавства, що стосується прав інвалідів, а також в оцінюванні цього законодавства.

Необхідно впровадити у життя законодавчі заходи для усунення факторів, які мають негативний вплив на життя інвалідів, у т.ч. обмеження у правах, неповагу до гідності людини та схильність інвалідів ставати жертвами порушень своїх прав. Законодавство повинно передбачати прийняття відповідних санкцій у разі порушення принципів недопущення дискримінації. Держава повинна розглянути можливість створення офіційних механізмів подання позовів у законодавчому порядку для захисту інтересів інвалідів.

1.3 Особливості соціалізації підлітків з особливими потребами у сучасному українському суспільстві

Соціалізація (від лат. socialis – суспільний) – це процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в даному суспільстві. У процесі соціалізації в людини формується соціальні якості,