В епоху Нового часу утверджується ідея активності людини у її прагненні пізнання світу і себе, яке вважається вищим проявом людської духовності і спонукає людину до моральної самозміни (Ф.Бекон,Д.Локк,Монтеск’є, Б.Паскаль, Б.Спіноза, Д.Юм та ін) [63,ст.420].

Ф.Бекон, наприклад, вважав, що людині недостатньо пізнавати саму себе, але й, при необхідності, вона повинна вміти змінити й сформувати себе, щоб в кінцевому результаті самореалізуватися, а Б.Спіноза під самореалізацією людини розумів її духовний подвиг, реалізацію Божого задуму у її земному житті.

М.Вебер у праці «Протестантська етика і дух капіталізму» зазначав, що німецьке слово «Вeruf» означає і обов’язок, і покликання, і професію, тому реалізація себе - це не просто раціональне кредо, на основі якого будується ставлення до праці кожного представника європейсько-американської культури, це - доброчинність, джерело самоповаги, пошани і визнання, що випливають з самого духу християнської аскези .

У працях українських мислителів можливість самореалізації забезпечується активністю людини у самопізнані та земному самоствердженні.

Український просвітник Г.Сковорода, підкреслюючи індивідуальну духовну природу людини, вказував, що кожна людина наділена совістю – голосом Бога, який і пригадує їй шлях та мету життя і спрямовує її на відповідну діяльність. Вчений був переконаний, що розкрити свою глибинну духовну сутність, виявити свої здібності, своє поликання людина може лише у процесі самопізнання [39, ст.29].

У Т.Шевченка спрямовуючою силою до саморозвитку і самореалізації також виступає активність людини, яка проявляється у вольовому зусиллі, що націлене на боротьбу з несправедливістю цього світу, на зміну соціального порядку, оскільки суспільство, де панує насилля і гноблення не дає можливості реалізувати себе.

У наступних століттях ідею самореалізації розвивали у своїх працях Г.Гегель, І.Кант, Ф.Шеллінг , Й.Фіхте, Й.В.Гете, С.Кьєркегор та ін.

Так, німецький філософ І.Кант, стверджував, що «Людина - це творець», а можливості самореалізації людини - це можливості активного суб’єкта пізнання [71, ст.102].

Й.Фіхте вказував, що людина - творіння самої себе, продукт творчого самотворення. Проте, наприкінці своєї кар’єри, заперечуючи самого себе, Й.Фіхте приходить до висновку, що прагнення людини до самостійності є вираженням корінного зла в людині, самоутвердження егоїстичного індивідуалізму, тому свободу він став трактувати як звільнення від усього індивідуального, як відмову від самості. Доти, поки людина прагне бути сама по собі, Бог не приходить до неї, бо ніхто з людей не може стати Богом. Як тільки вона усуне себе повністю, залишиться Бог і буде всім у всьому, завдяки чому людина зможе перейти до вищого життя.У Й.Фіхте розуміння самореалізації протягом його творчого життя кардинально змінюється: від західного індивідуального уявлення щодо можливостей людини до східного самозречення людини від своєї індивідуальності [58, ст.317].

Наприкінці ХІХ ст. з’явилась нова парадигма, що трактує людину через відмінність від самої себе. Ця парадигма дістала назву екзистенціалізм – філософія існування людини, її буття на межі, буття в граничних станах – тузі, жаху, відчаю. Витоки екзистенціалізму знаходимо в антрополого-персоналістичному підході. Найбільший вплив на виникнення та розвиток екзистенціалізму мали праці датського релігійного філософа середини XIX ст. Сьорена К’єркегора та німецького філософа початку XX ст. Едмона Гуссерля.

Найбільш відомими представниками екзистенційного напряму є німецькі філософи Мартин Хайдеггер і Карл Ясперс, французькі філософи та письменники Жан-Поль Сартр, Габріель Марсель та Альбер Камю. Спираючись на засади С.К’єркегора та Е. Гуссерля, екзистенціалісти ставили за мету замінити стару класичну філософію сутностей (еssentia) новою філософією людського існування (ехistentia) [71, ст.72].

Екзистенціалізм ділять на атеїстичний (Жан-Поль Сартр, Альбер Камю та ін.) і релігійний (К.Ясперс, Г.Марсель та ін.), які зовсім по-різному трактують межі людського існування і шляхи їх подолання, можливості розвитку та самореалізації людини.

Ж.П.Сартр, наприклад, вказував, що свого вищого прояву людське існування дістає в «бутті-для-іншого», завдяки якому людина не лише пізнає і змінює себе, але й знаходить сенс свого існування.

К.Ясперс, який представляє релігійний екзистенціалізм, цікавився людиною, як носієм унікального досвіду, розглядав її як реальність, що є вільною як за змістом, так і за формою. Людина, яка перенесла потрясіння в межовій ситуації, знаходить свободу і виходить за межі повсякденного «предметного буття», виходить на рівень «екзистенційного спілкування», на глибинне пізнання іншого, яке збагачується любов’ю і вірою, що відкриває для неї нові можливості реалізуватися у своєму бутті [15,ст.400].

У сучасній зарубіжній та вітчизняній науці проблема самореалізації розроблялась філософами І.О.Ідіновим, А.К.Ісаєвим,М.Хамітовим, Л.О.Цирєвою, Г.К.Чернявською та ін., соціологами - Б.К.Малиновським, Р.Мертон, Р.Мілссом, В.Томасом, Ю.Хабермасом, А.Шутс та ін., педагогами О.С. Макаренком, К.Д.Ушинським, Ш.А.Амонашвілі та ін. [37; 58].

Займаючи важливе місце в системі наук про людину, статус психологічної, проблема самореалізації здобула порівняно недавно.

Вперше термін «самореалізація» з’явився в 1902 році у Оксфордському філософському і психологічному словнику, де вказано, що «самореалізація» (self-realisation) означає здійснення можливостей розвитку Я. У 1989 році у цьому ж словнику подано більш широке його пояснення, а саме «самореалізація – це реалізація людиною власних зусиль, можливостей розвитку Я… Згідно з християнським світоглядом, це - не вершина досягнень, а Божий дар». Сьогодні термін «самореалізація» активно вживається як у вітчизняній, так і зарубіжній психологічній, педагогічній, філософській, соціологічній та іншій суспільно-науковій літературі [39, ст.54].

Вагомий внесок у розвиток проблеми самореалізації здійснили психологи гуманістичного напряму.