Е. Фромм вважав, що прагнення до самореалізації притаманне кожній людині і виражається у її продуктивній активності, яку розуміє як правдиву людську орієнтацію на буття, як на продуктивне використання своїх здібностей у єдності зі світом. Розуміння людської душі, вказував Е.Фромм, повинно базуватися на аналізі людських потреб, що виникають з умов існування людини. Серед потреб людини Е.Фромм виокремлює потребу у встановленні взаємин, потребу у трансценденції, потребу у витоках, потребу в ідентичності, потребу у системі орієнтацій. Потреба у встановленні взаємин, у близькості полягає у необхідності подолати самотність, відчуження, які досягаються завдяки «продуктивній любові», шляхом турботи про інших. Потреба у витоках полягає у необхідності відчути себе частиною світу, досягнути почуття стабільності, міцності, яке забезпечують близькі родинні взаємини. Прагнення до трансцендентності як можливості творити дозволяє досягнути почуття свободи і власної значущості. Потреба в ідентичності реалізується у прагненні відчути власну ідентичність, пережити ідентичність з іншою близькою людиною, з групою. Система орієнтирів необхідна людині для того, щоб зрозуміти світ, діяти в ньому цілеспрямовано [72, ст.300].

Описуючи позитивну свободу Е. Фромм вказує, що вона дає можливість людині відчути єдність зі світом і одночасно почуватися незалежно, забезпечує спонтанну активність у житті, можливість діяти вільно, відповідно до своєї внутрішньої природи, керуючись при цьому такими цінностями як любов і праця. Самореалізація, згідно з Фромом є соціально детермінованою і полягає у досягненні людиною продуктивності. «Продуктивна самореалізація» передбачає «бути», а не «здаватися», або «мати», бути такою, якою людина може стати, досягнувши вершини свого потенціалу.

К.Гольдштейн, який представляє організмічний напрям, вважав, що самоактуалізація є основним і єдиним мотивом організму, творчою тенденцією людської природи. Оскільки люди мають різні внутрішні потенції і різне оточення, то кожна людина сама формує свої власні цілі в житті і шукає свої власні шляхи їх реалізації. Потенції людини пов’язані з тим, чому вона надає перевагу і що вміє робити найкраще, до чого у неї є здібності. К.Гольдштейн надавав перевагу свідомій мотивації, оскільки, виокремлював несвідоме лише як фон, куди свідоме відступає і з якого знову виринає для самоактуалізації. Вчений підкреслював значення середовища, оскільки саме воно забезпечує засобами або ж, навпаки, може створювати перешкоди для самореалізації [39, ст.82].

Поняття самореалізації у контексті «організм-середовище» розкривається у працях А.Анг’яла, який розглядає самореалізацію як саморозвиток особистості. Вчений описує розвиток у термінах «біосфери» і її динаміки, де поняття «біосфера» розглядається як особлива реальність, що являє собою неподільну єдність людини і середовища, де на одному її полюсі знаходиться «організм-суб’єкт», а на іншому – «середовище-об’єкт», а вся динаміка життя складається з інтеракцій між полюсами . Енергія біосфери забезпечується напругою, що виникає в результаті двох протилежно спрямованих тенденцій організму і середовища всередині біосфери: автономії і гомономії. Автономія – тенденція організму до розвитку за рахунок асиміляції та оволодіння середовищем, що проявляється у прагненні переваги, дослідження, досягнення, здобування. Гомономія - мотивованість людини до того, щоб відповідати середовищу, брати участь у чомусь більш значущому, ніж індивідуальне «Я», коли людина поступається своєю індивідуальністю за для гармонізації стосунків з соціальною групою, природою або Всевишнім. Гомономія виражається через такі особливі мотиви як потреба в любові, релігійних почуттях, патріотизмі, міжособистісних стосунках тощо. Не зважаючи на те, що автономія або «самодетермінація» і гомономія або «відмова від себе» здаються протилежними одна до одної, насправді, вони є двома фазами більш об’ємної тенденції біосфери – тенденції саморозвитку. Людина є відкритою системою, де є вхідна і вихідна фаза. Вхідна фаза – полягає в асиміляції середовища, що складає основу для автономії і вихідна, яка полягає в продуктивності, що складає основу для гомономії. Людина розвивається, інкорпоруючи предмети середовища і розвиває середовище, вносячи свій вклад у середовище. Тенденції до зростання автономії і гомономії є провідним системним принципом біосфери [71,ст.79].

Вчений вказує, що ні організмічні процеси, ні явища середовища самі по собі не відображають реальності. Реальністю є біосферичні події, біполярні за своїм характером, тому замість вивчення організму і середовища та їх взаємодії, необхідно вивчати життя як унітарну цілісність, тобто організацію і динаміку «біосфери» .

Холістично-динамічна концепція А.Маслоу, яка виокремлюється своєю оптимістичною позицією у поглядах на людину і її можливості, спирається на думку, згідно з якою людині притаманне внутрішнє природне прагнення до реалізації своїх вроджених здібностей і потреб. Однак при цьому внутрішня природа людини є слабкою і крихкою, тому може легко піддаватися звичці, тиску культури і ставати деструктивною або через незадоволення своїх основних потреб, або ж в результаті фрустрації. Згідно з А.Маслоу, відмова від становлення, зростання і заперечення можливостей повноцінного людського життя обмежує людину, стоїть на заваді у її