Наукова новизна і теоретичне значення дослідження полягає у тому, що: уточнено зміст поняття ”гуманні взаємини”, під якими можна розуміти:шанобливе ставлення до себе та до інших людей, прагнення прийти на допомогу, захистити слабкого, творити добро на користь інших, виявляти люб’язність, чемність, бути ввічливим, милосердним, вміти гармонійно поєднати позитивне ставлення до себе з доброзичливим ставленням до інших людей; розроблено список рекомендованих українських народних кахок для читання за ролями, інсценізації і подальшого обговорення з молодшими школярами; обґрунтовано педагогічні умови формування гуманних взаємин молодших школярів засобами усної народної творчості.

Практичне значення дослідження полягає у самостійній розробці опитувальників для молодших школярів, їх застосуванні. Результати дослідження можуть бути використані вчителями при організації виховного процесу в початковій школі, у роботі соціального педагога і психолога при діагностиці, у підготовці підручників, посібників з виховання.

Структура роботи зумовлена логікою дослідження і складається зі вступу, трьох розділів. Висновків до кожного розділу та загальних висновків, списку використаних джерел з 46 позицій, додатків. Загальний обсяг становить друкованого тексту, з них основного тексту.

РОЗДІЛ І. Теоретичні аспекти проблеми виховання гуманних взаємин молодших школярів засобами усної народної творчості.

1.1. Аналіз проблеми у психолого-педагогічний науці.

Гуманізм (від лат. humanus – людський, людяний) – система світоглядних орієнтацій центром котрих є людина, її совість, високе призначення та право на вільну самореалізацію. Гуманізм визнає людяність нормою стосунків між індивідами, етнічними і соціальними групами, державами.

У вузькому розумінні гуманізм – це культурний рух доби Відродження. Засадничі принципи гуманізму виразно представленні у „Промові про гідність людини” (1496 р.) Піко делла Мірандоли. Видатними гуманістами цієї епохи були Леонардо да Вінчі, Кампанелла, Петрарка, Мор, Рабле, Коменський.

В Україні видатними гуманістами ХV- поч. ХVІІ ст. були Станіслав Оріховський, Іван Добровольський.

На сучасному етапі гуманізм передусім означає людяність, любов до людей, високий рівень психологічної терпимості, м’якість у людських відносинах, пошану до особи та її гідність. Зрештою поняття гуманізму оформлюється як система ціннісних орієнтацій, в центрі яких лежить визнання людини, як вищої цінності [10, 44].

За такого трактування гуманізм набуває значення суспільного ідеалу. Людина розглядається як вища мета суспільного розвитку в процесі якого забезпечується створення необхідних умов для повної реалізації всіх її потенцій, досягнення гармонії в соціально-економічній і духовній сфері життя. Таким чином, з позиції гуманізму кінцева мета виховання полягає в тому, щоб кожна людина могла стати повноцінним суб’єктом діяльності, пізнання і спілкування, тобто вільною самодіяльною істотою, відповідальною за все, що відбувається в цьому світі.

Змістовою стороною реалізації принципів гуманізму у виховному процесі є вияв загальнолюдських цінностей. Загальнолюдські цінності – це цінності, значущі не для якогось вузького кола людей, а те, що має значення для всього людства. Вони в тій чи іншій формі властиві всім соціальним спільнотам, соціальним групам, народам, хоча не у всіх виражені однаково. Особливості їх вираження залежать від особливостей культурно-історичного розвитку країни, її релігійних традицій, типу цивілізації.

За різних підходів віруючі і невіруючі усвідомлюють, що загальнолюдські цінності виступають як ідеал, зразок поведінки для всіх людей. Слід відзначити, що любов до батьківщини цілком вписується у систему гуманістичних цінностей. Загальнолюдські настанови не слід трактувати як якісь космополітичні цінності. У кожного народу вони виражені особливим чином. Це вираження залежить від особливостей культурно-історичного розвитку країни. Тому загальнолюдське завжди реалізується через конкретнолюдське. А кожна конкретна людина є громадянином конкретної держави, належить до певної нації. І загальнолюдські засади реалізуються в цих конкретних соціальних утвореннях. Тому виховання людини із загальнолюдських позицій – це виховання її як громадянина, патріота всієї Батьківщини. Отже, гуманізм означає і патріотизм, і любов до своєї Батьківщини, виховання громадської відповідальності, шанування звичаїв та законів своєї країни.

Гуманізм означає визнання певною особою самоцінності інших людей, любов до них і служіння їм. Не випадково під терміном „гуманізм” спочатку малося на увазі „людинолюбство”.

Щодо гуманних взаємин, то під цим поняттям ми розуміємо: шанобливе ставлення до себе та до інших людей прагнення прийти на допомогу, захистити слабкого, творити добро на користь іншим, виявляти люб’язність, чемність, бути ввічливим, милосердним, вміти гармонійно поєднати позитивне ставлення до себе з доброзичливим ставленням до інших людей [10, 45].

Аналіз праць вітчизняних педагогів показує, що в кінці другої половини ХІХ – на поч. ХХ ст. основою гуманістичних ідей в українській педагогіці була духовність, як процес вияву та розвитку людського духу через самовизначення, самотворчість та самоактуалізацію на основі ідей Істини, Добра і Краси. Залишаючись релігійною, парадигма духовності поступово трансформується, доповнюється спекулятивною суттю і змістом, зростає вагомість педагогічних аспектів, підвищується роль національних чинників. Духовність стає поняттям багатовимірним, багатоаспектним, багатогранним, але при цьому цілісно-синтетичним.

Базовою категорією, через яку І. Миропольський визначив сутність людини, була гуманність. Проблему духовності як методологічну основу гуманістичної педагогіки дослідив відомий філософ і педагог П. Юркевич. Для розуміння гуманістичної сутності педагогіки велике значення має його „філософія серця”, яка є основою теорії духовності. „Саме через серце відбувається об’єктивація духу. Серце є свого роду синтетичним „механізмом” духовних смислів – Істини, Добра і Краси, серце є духовним джерелом розвитку особистості”, - зазначає М. Прищак. К. Ушинський розглядав педагогіку як мистецтво, що прагне задовольнити вищі моральні і взагалі духовні потреби людини. За С. Русовою, духовність людини визначається „небесним”,