Надзвичайно вагомим є внесок видатного педагога Василя Олександровича Сухомлинського в розробку теорії духовності. Аналіз його творчої спадщини дає підстави стверджувати, що він найпершим у педагогіці звернувся до проблеми формування духовності у школярів як однією з провідних у вихованні. Феноменом духовності сповнена вся його творчість. У своїй праці „Духовний світ школяра” (1961 р.) він, надаючи духовності особливого значення у формуванні особистості, висвітлює усі складові духовності в їх нерозривній єдності, конкретизує специфіку формування духовного світу кожного вікового періоду. Вчений писав: „ . . . ми вкладаємо в поняття „духовний світ”, „духовне життя” такий зміст. Сфера духовного життя людини – це розвиток, формування й задоволення її моральних, інтелектуальних і естетичних запитів та інтересів у процесі активної діяльності”.

Ми говоримо про духовність, але це не просто так і акцентуємо увагу на цьому, бо без задоволення моральних, естетичних інтересів та запитів людини в процесі активної діяльності (у даному випадку молодшого школяра в класному колективі) не можна говорити про гуманні взаємини. Адже тільки в тому середовищі, де дитині дадуть можливість висловити свою думку, де вона відчує себе повноправною особистістю, де вона почуватиме себе комфортно, тільки там будуть створені ефективні умови для формування гуманних взаємин.

Водночас, на будь-якому віковому етапі становлення особистості головним моментом розвитку її духовності має бути утвердження ідеалу добра, правди, честі, духовної краси в кожному юному серці, думки, почуттів, намірів, найвищих людських чеснот, співзвучних християнським заповідям: щирості, доброзичливості, співчутливості, толерантності, працьовитості, милосердя, любові до Батьківщини, любові та поваги дітей до батьків, відповідальності й турботи батьків про долю своїх дітей і ще багатьох –багатьох інших.

Болем і тривогою суспільства стали такі проблеми, як зменшення народжуваності, погіршення здоров’я дітей, дитяче жебрацтво і бродяжництво, збільшення кількості дітей які потрапляють під вплив кримінальних елементів, дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського спілкування, зростання кількості батьків, які ухиляються від виховання своїх дітей. Нерегламентований потік теле- та відеопродукції часто пропагує насильство, розпусту, ненависть і не сприяє вихованню в дітей високої гуманності і духовності. Педагогічна спадщина В. О. Сухомлинського допоможе вчителям і батькам виховати гуманну людину, знайти такий спільний духовний інтерес, таку діяльність, щоб дитина відчула у вихователеві людину і потяглася до людського[3, 67].

На перше місце в практиці нашої виховної роботи, - стверджує В. О. Сухомлинський, - ставляться вчинки, в яких виявляється гуманне, людяне ставлення дитини до інших людей. Багатство духовного життя особистості залежить значною мірою від того, як глибоко людина не лише розуміє, а й відчуває благородство ідей гуманності, людяності.

В. О. Сухомлинський створив гуманістичну педагогіку, яка відстоює істинне добре та прекрасне й відкидає брехливе, але, зворотне, проголошує рівноправні й взаємо поважні відносини між людьми. Гуманістична основа в його педагогічній діяльності ґрунтується на тезі про безумовну цінність людини, її індивідуальну свободу й гідність, що є точкою опори всіх соціальних, політичних і особистісних зусиль.

Аналіз наукових джерел засвідчив, що проблема виховання гуманістичних моральних цінностей в учнів досліджувалась різними авторами. Так у ряді наукових робіт відображено наукові аспекти означеної проблеми: загальнотеоретичні засади гуманізації виховання молодших школярів у позаурочній діяльності, перетворення школи в „майстерню гуманності і викладені у працях Я. Коменського, А. Макаренка, В. Сухомлинського; психологічні аспекти гуманістичного виховання розкриті у працях І. Беха, О. Бодальової, М. Боришевського, О. Киричука, Г. Костюка, Е. Помиткіна; сутність та структура етично-моральних цінностей у сучасній вітчизняній системі виховання обґрунтовані в роботах: Т. Аболіної, О. Вишневського, Е. Корнієнко, М. Красовицького, О. Сухомлинської. Концептуальні засади виховання гуманістичних цінностей учнів сформовано І. Бехом, Н. Ганнусенко, К. Чорною. Є. Докуніна вивчала взаємодію школи і сім’ї у формуванні моральних засад поведінки молодших школярів[5, 15].

Проблеми виховання моральних почуттів є об’єктом наукового дослідження відомих філософів, багатьох педагогів та психологів, тому що моральні почуття не закладені генетично або природою, а їх потрібно виховувати, і саме вони є основою формування моральної особистості, особистості, котра вміє поспівчувати, вміє бути милосердною і доброю не лише до людей, а й до усього живого.

Ще Аристотель твердив, що не стільки розум, скільки „вільно націлений рух є початком добрих діянь” [5, 16]. Платон вказував, що спосіб життя людини визначає характер їх моральної свідомості. Конфуцій моральні й духовні прагнення вважав ідентичними. Головним для нього було милосердя, співчуття, любов до людей.

В епоху відродження в педагогічному вченні домінуючими стали гуманістичні ідеї, які вплинули на педагогічні погляди Я. А. Коменського, Дж. Локка, Ж. Ж. Руссо. Так Я. А. Коменський головним вважає виховання патріотизму, чесності, любові до праці, і саме це почуття має керувати розумом. У своїй книжці „Світ чуттєвих речей у казці” автор доводить і інше: визнання зовнішніх органів чуття у дітей головним джерелом пізнання, оскільки вони є основними при навчанні.

На думку Ж. Ж. Руссо „ . . . існувати – означає відчувати, бо саме почуття стоять значно вище розуму”, він звертав увагу на виховання в людині почуття доброти та безкорисливості.

На думку сучасних філософів, моральність суспільства визначається наявністю моральних почуттів у людей. Якщо немає моральних почуттів, то і немає моралі.

Одним із головних шляхів їх формування вітчизняні вчені