Т. Шевченко у своїх працях назвав моральні почуття не „даром природи”, а історично і соціально сформованим почуттям, яке потрібно виховувати у дітей з раннього дитинства. На глибоке переконання К. Д. Ушинського „на слова, ні думки, ні навіть вчинки не виражають так чітко і вірно нас самих і наше ставлення до світу, як наші почуття, у них чути характер не окремої думки, не окремого вирішення, а весь зміст душі нашої та її будову” [3; 117].

Продовжуючи ідеї К. Д. Ушинського, А. Макаренко вважав, що навчання стає вихованням, коли воно несе ідею науки через розум в серце дитини, до її почуттів, початком та джерелом виховання є особистий приклад.

Окремі дії при їх моральній оцінці потрібно співвідносити не просто з мотивами, які їм передували, а з моральною визначеністю особистості. З цього приводу Гегель зазначав: „Коли людина робить той чи інший моральний вчинок, то це ще не означає, що він є доброчесністю, а є він нею лише тоді, якщо цей спосіб поведінки є постійною рисою характеру”[4; 186]

С. Ф. Русова акцентувала увагу на тому, що в школі дають достатньо матеріалу для душі, для праці розуму, але мало енергії для почуттів. Тому, на думку автора, деякі педагоги спрямовують мету навчання в інший бік, звертаючи увагу на вивченні художньої літератури, музики, образотворчого мистецтва, пояснюючи це тим, що саме мистецтво є джерелом виховання симпатії. Казка і дитина. за її словами – це щось рідне, близьке, і „як би вчителі не намагалися вигнати казку з дитячої хати, вона все одно там пануватиме, бо вона природно відповідає вимогам дитячого розуму, а ті людські відносини по казках такі прості і зрозумілі, що дитина може щиро співчувати лиху і недолі, радіти перемозі й щастю казкових героїв. Й це викликає перше почуття симпатії – початок альтруїзму, перше свідоме враження правли й неправди, тої примітивної великої правди, яка залягає в глибокому лоні народної душі й виливається так просто в народних казках. Тут уперше прокидається дитяча увага до людей, співчуття до їх долі, зростає глибока сердечна любов до усього вбогого, до краси й до добра” [5; 203]. Казка збагачує життєвий досвід школярів, розвиває їхній естетичний смак, творчі здібності. Читаючи твори цього жанру. учні вірять в добро і красу, в них виникає бажання завжди боротися за правду за справедливість.

Мистецтву як засобу виховання належне місце відводив В. О. Сухомлинський, але насамперед фольклорному, бо школа має шанувати національну культуру і при цьому утверджувати загальнолюдські цінності. Автор був переконаний в необхідності виховання в початковій школі, коли особливої актуальності цей процес набуває у конкретному емоційному прояві-вчинкові. Вчений зауважив: якщо виховувати дитину за схемою „зрозумій те, що я тобі говорю, почуй те, що я хочу утвердити в твоїй душі – і ти будеш хорошою людиною”, то це може призвести до втрати змісту високих слів у свідомості дитини. До почуття потрібно підвести, його потрібно викликати, пробудити емоційною ситуацією.

Як промінь, „що пронизує зміст людських вчинків”, вбачає почуття В. О. Сухомлинський, а мораль він відводить основне місце у своїй педагогічній системі. На його думку, казка – активне естетичне мистецтво, яке захоплює усі сфери духовного життя дитини: розум, почуття, уяву, волю. Казковий жанр розвиває мислення кожної дитини, сприяє створенню інтелектуальної атмосфери в дитячому колективі. Вона оволодіває почуттями учнів, тому що через казку діти пізнають світ не тільки розумом. але й серцем. „Діти розуміють ідею лише тоді, коли вона втілена у яскравих образах. Казка – благородне і нічим не замінне джерело виховання любові до Вітчизни”. На думку педагога, музика, уява, казка мистецтво допомагають дитині розвивати свої духовні сили, особливо велике задоволення у школярів викликає прослуховування музики казкового характеру. В. О. Сухомлинський підкреслює, що музика – це мова почуттів, а казка – одна з умов, яка сприяє входженню дитини в музичний світ, тим часом як музика є незамінним засобом виховання учнів. Краса музики є джерело краси думки, серця, душі. Музика може стати засобом самовиховання, тому що вона виховує головне в людині – любов до людей, бажання творити добро та красу[3, 36].

Пізнаючи навколишній світ і змінюючи його, людина не байдуже ставитися до того, що відбувається в ньому. Предмети і явища світу, події власного життя, стосунки з іншими людьми, суспільні події переживаються людиною, викликаючи у неї задоволення або незадоволення, радість чи горе, захоплення, співчуття, упевненість у собі, сором та ін. Ці різноманітні переживання людини, в яких виявляється її ставлення до того, що діється навколо неї, до інших людей, до себе самої, є емоціями та почуттями.

Емоції і почуття являються собою певний процес. Водночас вони є психічним станом особистості, а також властивістю людини, що виявляється в її більш чи менш стійкому позитивному або негативному ставленні до певних явищ.

З виникненням і розвитком музики, образотворчого мистецтва, літератури виникли і розвинулись естетичні почуття. Твори мистецтва не тільки дають насолоду, а й породжують естетичні потреби і почуття. „Предмет мистецтва, - а також всякий інший продукт, - створює публіку, яка розуміє мистецтво і здатна насолоджуватися красою”.

За словами Гельвеція, „дитина народжується чистою, як дошка” і тільки