Для аналізу ми обрали ту частину української народної творчості, яка найповніше відображає перед власним дитинством поведінкові аспекти рідного народу – його суспільного й індивідуального життя. Це унікальний жанр – народні казки.

В одній із своїх статей К. Ушинський писав про народні казки: „Багато з них, мабуть, народ переробив або заново склав спеціально для дітей. Це – перші і блискучі спроби народної педагогіки, і я не думаю, щоб хто-небудь був спроможний змагатися в цьому випадку з педагогічним генієм народу. Народну казку діти читають легко вже тому, що у всіх дитячих народних казках безперервно повторюються ті самі дитячі слова та звороти, і з цих безперервних повторень, що якнайбільше задовольняють педагогічне значення оповідання, складається щось ціле, струнке, що легко оглянути, сповнене руху, життя й інтересу. Ось чому народна казка не тільки цікавить дитину, не тільки становить прекрасну вправу в самому початковому читанні, весь час повторюючи слова й звороти, але надзвичайно швидко відбивається у пам’яті дитини з усіма своїми мальовничими деталями та народними висловами . . . У народній казці велика, сповнена поезії дитина – народ – розповідає дітям свої дитячі та, принаймні, наполовину вірить сам у ці мрії”.

„Українськими засобами виховати розумну працьовиту дитину, не одірвану від свого народу, а навпаки – пов’язану з ним пошану до усього свого, знанням усього того, серед чого вона виросла”, - це кредо поборників українського шкільництва М. Драгоманова, С. Русової, П. Чубинського якнайкраще засвідчує всю вартість народної педагогіки для української інтелігенції. У статті „В оборону казки” С. Русова писала: „Казка й дитина щось таке споріднене. Вони так одне з другим зрослися, що якби педагоги не намагалися вигонити казку з дитячої хати, вона таки пануватиме, бо вона природно відповідає вимогам дитячого розуму . . . ” [45; 11]

І. Я. Франко неодноразово вказував, що педагогічні ідеї українського народу виростають на таких культурних національних традиціях, які мають першочергове значення у формування у молодого покоління почуття любові до власного народу, до своєї рідної землі. У формуванні моральності засобами фольклору І. Я. Франко особливо виділяв казки, за мотивами яких він створив низку чудових творів: „Коли ще звірі говорили”, „Лис Микита”, „Кішка”, „Казка про казку” та ін. Високо цінуючи педагогічне значення народних казок, поет писав: „Я бажав би щоб наші діти в інтересах здорового й морального розвитку як можна більше витали фантазію в тому світі простих характерів і простих відносин . . . Звідси вони винесуть міцні основи захоплення і чесності, правдивості, справедливості . . .” [17; 143]. На думку І. Я Франка, моральні норми і категорії повністю залежать від конкретних історичних умов, суспільного розвитку життя.

Різні аспекти роботи з казкою висвітлені у працях психологів (О. Запорожець, Н. Карпинська, Т. Рубцова, Н. Молдавська) та педагогів (А. Абдуліна, Н. Бібко, М. Львова, Н. Свєтловська).

У низці досліджень (А. Богуш, С. Бакуліна, С. Литвиненко, А. Щербо) казка розглядається як засіб морального виховання.

Однак, в умов школи за браком часу не можливо відтворити та опрацювати всі зразки народних казок, тому є доречним визначення тих критеріїв, за якими слід їх добирати для використання у формуванні морально-естетичних почуттів учнів початкових класів. На наш погляд, головними з них є:

§ оптимальна кількість творів , яка не повинна заважати природному перебігу навчально-виховного процесу;

§ художньо-виховна, емоційно-почуттєва доцільність та значущість кожного окремого твору;

§ доступність та відповідність викладу матеріалу віком особливостям і творчим можливостям молодших школярів;

§ вимога не видозмінювати першооснову фольклорного матеріалу;

§ перспектива колективного прилюдного виступу з приводу прочитаного;

§ добре продуманий сценарій виховних вправ з чергуванням сольних та групових номерів, їх видовищність, яскравість та колоритність оформлення.

На основі наведених вище критеріїв нами було розроблено програму „Найкращі казки про виховання гуманних почуттів”. До її складу увійшли найбільш придатні, з виховного погляду, українські народні казки, а саме: „Про бідного парубка і царівну”, „Як пес врятував господаря від смерті”, „Ведмідь і павучок”, „Батьківські поради”, „Мурашка і голуб”, „Лев і Мишеня”, „Як білочка допомогла ведмедеві”, „Як музика змудрувала звірів”, „Хліб і золото”, „Правда і Кривда”, „Козак Мамарига”, „Як кролики покарали орла”, „Сопілка й батіжок”, „Срібні воли”, „Їжак та заєць”, „Сірко”, „Яйце-Райце”, „Чарівна скрипка”, „Названий батько”, „Дві вивірки”, „Крадений віл”, „Як навчено ліниву невістку робити”, „Кіт, цап і баран”, „Як звірі хату будували”, „Закопане золото”, „Про старого батька” та інших багато.

Що стосується жанру українських народних казок, то перевага надавалась казкам про тварин, які є найбільш близькими для дітей досліджуваного віку. Це випадково В. Анікін називав казки про тварин дитячими, адже молодші школярі дуже люблять тварин. У цих тварин присутні рух, енергія, гумор. Почуття та емоції, викликані цими казками, яскраві та іскрометні. Тут різко розмежовані негативні і позитивні герої. У казках про тварин характеристики персонажів лаконічні, виділяється лише головне, а характеристику кожний образ одержує саме в поєднанні дій та розмови декількох протилежних за ідейно-смисловими