Потреба наукового обґрунтування змісту вокального навчання у ВНЗ, систематизованого обсягу навчального матеріалу та створення цілісної системи повноцінної підготовки спеціалістів в галузі вокального мистецтва належить до актуальних сучасних проблем музичної культури і стосується розроблення системно-методичного комплексу вокальної освіти загалом.

Спів, як і будь-яка функціональна діяльність організму людину (оскільки, голос є функцією організму, тобто «живим» музичним інструментом) потребує усвідомленого і цілеспрямованого керування, що випливає із закономірностей звукової природи голосу людини, тобто, фізіологічних особливостей організму співаючого. Проблема комплектації змісту вокальної підготовки спеціалістів тісно пов’язана із специфікою самого співу. Його опрацювання відбувається в комплексі теоретичних знань і практичних вокально-технічних умінь та навичок, оскільки теоретичні знання проблем вокальної педагогіки і практичний досвід застосування навчальних дій як механізмів педагогічного керівництва функціями голосотвірних органів перебувають у постійному взаємозв’язку і взаємозалежності. Таке засвоєння знань, умінь і навичок властиве чуттєво-емоційній сфері людини, яка характеризується трирівневою структурою перебігу психічних процесів сприйняття – підсвідомого, раціонального і духовного (Дж. Лаурі-Вольпі), а отже, повністю відповідає напрямкам розвитку класичних засад мистецтва у вченнях античних філософів.

У вокальній педагогіці навчання співу розглядається як процес опанування основними механізмами голосоутворення: акустичними (дзвінкість, гучність, вібрато, обертоновий та формантний склад звука, імпеданс тощо); фізіологічними (дихання, артикуляція, рухливість голосу, нервово-м’язовий комплекс співацької моторики і т.п.); психолого-педагогічними (емоційність сприйняття і відтворення музичного образу в співі, усвідомлене керування голосоведенням, методи розвитку голосової функції дорослих та дітей). Разом вони утворюють структуру специфічних професійних механізмів звукоутворення.

Такий стан речей спонукає вчених і спеціалістів наголошувати на необхідності систематичної та цілеспрямованої активної діяльності для успішного формування потрібних навичок, які психологи поділяють на три фази засвоєння навчальної інформації: усвідомлення завдань та способів виконання ( т.з. «орієнтація в предметі»); тренувальну ( найбільш тривалу за часом) етап з багаторазовим повторенням і виправленням допущених помилок, які за своєю суттю завжди характеризуються надлишком зайвих і недоцільних рухів; упорядкувальну, системотворчу, власне , автоматизацію доцільних, зведених до мінімуму рухів. В педагогіці така послідовність є, фактично, сукупністю основних компонентів навчальної діяльності – знань, умінь і навичок.

РОЗДІЛ 2. Новітні напрямки формування співацької культури молодих спеціалістів у ВНЗ.

2.1. Обґрунтування психотехніки співу як сучасного напрямку навчально-виховної роботи з голосом .

Новий підхід до сучасних проблем вокальної педагогіки вимагає і деякого уточнення та розширення традиційного визначення голосового апарата співака, як « сукупність органів людини, які беруть участь в утворенні співацького голосу, діючи взаємопов’язано і одночасно» [128;с.36]. Визнання самого співака ( його тіла, а не тільки голосового апарата ) основним інструментом, розширює і доповнює сучасне трактування поняття «живого» музичного інструменту, що надає йому нових повноважень і наукової логіки, оскільки, голосовий апарат не може існувати окремо від тіла співака, а його робота повністю залежить від стану органів і систем та загального стану здоров’я виконавця.

Зрештою, в багатьох джерелах минулого можна знайти подібне трактування співацької діяльності . Ще Е. Карузо вважав емоційність, власне, спів « всім тілом», « всією своєю сутністю» основою виконавської майстерності, а академік Л.А.Орбелі наголошував на недоцільності «розбивати» співацький процес на окремі фізіологічні акти. Такий підхід дозволяє розглядати фізичну суть співацького інструменту , як досконалий духовий музичний інструмент, унікальність якого полягає в тому , що він є живим організмом, для якого звукоутворення - це один з проявів його функціональних можливостей. Отже, інструмент співака – це інструмент , що сам настроюється і грає. І « настроювання» , і «гра» здійснюються без участі рук музиканта, а винятково інтелектуально-вольовим шляхом – шляхом моделювання ( створення і корекції) ідеальної програми майбутніх дій і практичної реалізації цієї програми вольовими зусиллями. Крім того, робота цього музичного інструменту є усвідомленим, емоційно виконаним живим мовленням, не в асоціативному, як у інструменталіста, а в прямому розумінні. Використання усвідомленого мовлення дає співакові величезні переваги, хоча й створює певні технічні проблеми, яких позбавлені інструменталісти, зокрема, проблему « сумісництва» якості звучання голосу і фонетичної виразності слів , що вимагає знань фонетики і вокальної орфоепії тієї мови, якою виконується твір [172] .

Інженерний погляд на співацький (духовий) інструмент вирізняє особливості його будови ( у порівнянні з рукотворними духовими інструментами), які полягають в тому, що його вібратор ( гортань) розміщений всередині повітропровідного каналу, а ємкості з повітрям,за допомогою яких співак « грає» (легені), розміщені в корпусі самого інструменту. Крім того, голосовий апарат вирізняється існуванням багаторівневої системи головних резонаторів ( т.з. « вокальна маска»),а також, інтелектуально-вольовим «пультом» керування його роботою – сферою свідомості співака.

На думку вокального педагога В.Юшманова ( Санкт-Петербург), уточнення вимагає і традиційний погляд на роботу голосового апарата співака за принципом рупора ( Дмітрієв, Рокар, Юссон), згідно якого голос утворюється характером коливання голосових зв’язок ( складок) і особливостями будови т.з. « надставної труби » - внутрішнього простору ротоглотки (ковтального горла). Оскільки, рупор не є музичним інструментом , а лише технічним приладом для підсилення звучання