Реферат

Дитячий фольклор як складова частина етнопедагогіки.

Дитячий фольклор настільки різноманітний, оригінальний і багатожанровий, що потребує окремої розмови. Це колискові, забавлянки, ігрові пісні, дражнилки, лічилки, небилиці, заклички, приповідки, скоромовки, казки й загадки, жартівливі пісні.

Для дітей раннього віку (немовлят та до трьох років) колискові пісні, забавлянки виконують дорослі, переважно мати або старші братики та сестрички. Колисання дитини має надзвичайно важливе значення в перші роки її виховання. Колиска в українській родині мала символічне значення, її не викидали навіть, коли в хаті не було дітей. Найчастіше колиску виносили на горище, щоб не перевівся рід. Колиски робили зі «співучого дерева» — клена, ясена, калини, щоб діти були співучими, дужими та вродливими. В народі здавна помічено, що материнська пісня над колискою має велику магічну силу: вона заспокоює, дає позитивні емоції, оберігає від хвороб, нещасть та страху. Колискових співали народженяткам та немовлятам з перших днів їхньої появи на світ. Як правило, дитина була біля матері два дні, а на третій відбувалося ритуальне вкладання у колиску. Найдавнішим звичаєм було прийнято першого вкладати в колиску кота (як і першого впускати в нову хату). Вважалося, що кіт може наділяти дитину спокійною вдачею, приносити солодкий сон. Кота колисали в колисці, примовляючи «Як на кота муркота — на дитину дрімота». Потім кота випускали, а дитину клали в колиску й співали колискову. Назва колискова пісня не є народною, це фольклористичний термін. В народі ж існують різні назви цих пісень: співати кота, співати люлі, співати при колисці і под.

Кіт — один із найпопулярніших персонажів колискових пісень, який є і м'якеньким другом і вредним розбишакою, який заважає спати: «Ой ти, коте, не гуди, спить дитина, не буди», або «Цить, дитино, цить, не плач, принесе киця калач. Вже недалечко на мостику, несе калач на хвостику».

Приспівом до багатьох колискових є протяжне «А-а, а-а-а», або «люлі-люлі, люлі-люлечки» тощо. В ранньому віці немовля ще не розуміє слів пісні, але вже розуміє лагідну мамину мову, її ніжність, відчуває тепло й рідність. З двох-трьох років дитина вже чудово усвідомлює, про що співається хоча б у такій пісні:

А ти, котик сірий,

Не ходи по сінях.

А ти, білуватий,

Не ходи по хаті,

Не буди дитяти.

А ти, котик рудько,

Та витопи грубку.

А ти, котик чорний,

Та сідай у човник,

Лови рибки повен,

Щоб і няньці й мамці,

І бабусі старенькій,

І дитинці маленькій.

А-а-а.

Крім того, дитина знайомиться з новими поняттями (рибка, човник), а також дізнається про кольори котів. Розвиваючими дитяче мислення в українській етнопедагогіці є чимало пестушок, забавлянок, небилиць. Найпоширеніші з них відомі всім «Сорока-ворона на припічку сиділа...», «Ладоньки-ладусі», «Куй, куй чобіток» тощо. В таких забавлянках найкраще розвивається пам'ять дитини, її мовлення, логіка мислення, виробляється розуміння навколишнього світу. Коли дитина плаче, її заспокоюють спеціальними примовками:

Цить, не плач, я спечу тобі калач, медом помажу, тобі покажу, а сам з'їм.

Якщо дитина ще не розуміє іронії, насмішки над плаксою, то їй проказують цю ж примовку, але з іншим кінцем: «Медом помажу, усім покажу, а тобі дам». Пестушки та забавлянки переважно промовляються речитативом, іноді співаються.

Цікавим жанром у дитячому фольклорі є так звані небилиці, або нісенітниці. Дітям трьох-чотирьох років уже зрозумілий їхній парадоксальний зміст, що викликає здоровий сміх і жарти:

Півень задавив коня — Нічим їхать до млина.

А бабині коноплі На печі попріли,

А дідові постоли На льоду згоріли.

У дитячому фольклорі також дуже поширені «безкінечні пісеньки», які можна співати, поки не набридне:

Був собі журавель та журавочка, Наносили сінця повні ясельця.

Наша пісня гарна й нова, Починаймо її знову: Був собі журавель...

Дитячі фольклорні твори складалися як дорослими, так і самими дітьми. Переважна більшість із них — це на думку багатьох дослідників творчість самих дітей (особливо середнього і старшого віку). Діти часто переробляють і переосмислюють пісні дорослих, вкладаючи в них зрозумілий для них самих зміст (Анатолій Іваницький).

Дуже поширеним жанром дитячого фольклору є лічилки, якими діти користуються, коли грають у піжмурки: «Раз, два, три, чотири, п'ять, вийшов зайчик погулять...», «Ходить бусол по болоту», «Котилася торба» та багато ін.

Лічилки є залишком давнього ворожіння про те, кому випаде жеребок. Таке випадання долі не могло сприйматися як несправедливість, адже так судилося долею. Іноді в лічилках діти вживають замінники числівників — вигадані слова: «Моно, двоно, троно, чатер, патер, шістер, містер, шутка, вутка, чах». Такий прийом Мирослав Стельмахович також пояснює давньою магією чисел, своєрідним табу в лічбі, щоб не зурочити (господиня не лічила яєць, щоб кури добре неслися).

Своєрідним явищем є також дитячі дражнилки і мирилки, назви яких зрозумілі. Сперечаючись або б'ючись, діти дражнять одне одного на ім'я, за якусь рису чи ваду характеру, зовнішності тощо: «Ванька-встанька требуха, з'їв корову і бика...», або «Брехач-клепач, трюкач, пустий квач» і т. под. Проте, коли хочуть миритися, читають мирилки:

Мир-миром,. Пироги з сиром, Вареники в маслі, Ми подружечки красні, Поцілуймося!

Скоромовки, загадки, казки — все це збагачує творчу уяву дитини, виробляє навички усного мовлення, дотепність, будить фантазію, гумор, природний потяг до спілкування, Дитяча фольклорна творчість збагачує дидактичні можливості етнопедагогіки.

Нашим педагогам слід також широко використовувати народні дитячі ігри, танці, забави, які зберегли діти та записали українські фольклористи, письменники, етнографи.

Отже, національне виховання, включаючи одну з найсуттєвіших його галузей — етнопедагогіку, спроможне в недалекому майбутньому відродити генетичний