війни вона стала обов’язком держави у всіх країнах світу. Винятком не стала й Україна, тим більше, що безпритульність набула таких розмірів, що тільки зусиллями державних та політичних структур можна було вирішити цю проблему.
Проблема не тільки залишається, а стає ще гострішою.
Як показують дослідження, дітям, котрі перебувають понад шість місяців на вулиці, притаманний синдром дромоманії. Дромоманія - схильність до бродяжництва, яку розглядаємо не як розлад психіки, а як соціальне явище, тому основна мета у подоланні безпритульності та бездоглядності - це своєчасне виявлення та вилучення дитини з вулиці.
І якщо ми не знайдемо вирішення проблеми дитячої безпритульності, проблеми тих, кого ми називаємо дітьми вулиць, нам залишається лише чекати того дня, коли вже дорослими, вони помстяться за те, що колись не були почуті... І вони матимуть на це привід. Тому проблема потребує негайного вирішення. Це глобальна проблема на даний час страшна і не вирішена.
Опинившись на вулиці, “новачок” рано чи пізно знайде собі подібних ... чи потрапить до міліції, де з такими дітьми поводяться далеко не лояльно. Далі - повернення до психотравматичної ситуації вдома, або поміщення в притулок, на яке у держави ніколи не вистачає грошей... або нова втеча - назавжди.
Звісно, не всі потрапляють на вулицю саме таким чином. Інших вабить бажання пригод та нових вражень, або вільне від правил та обов'язків життя.
Але майже на всіх чекає одне - голод, хвороби, неувага зі сторони держави та презирство суспільства. Або дитбудинок, колонії для “важких” дітей, де умови утримання чи не гірші за ті, що вони бачать на вулиці.
До подолання дитячої безпритульності потрібно долучатися всім, а особливо вчителям, батькам потрібно проводити профілактику як запобігання безпритульності, або все-таки більше приділяти увагу своїм дітям.
Питаннями соціально-педагогічної допомоги “дітям вулиці” займалися та займаються відомі вчені: З. Сливка., І.Дутчак.,Т. Тупяк., Бородуліна С., Бочарова В., Гапон Ю., Дахно Р., Звєрєва І., Хлєбік С., Клейберг Ю., Максимова Н., Шакурова М. До проблем “Дітей вулиці” зверталися: Моруга Л.; Зінченко А.;Зайчевська Т.; Зайцева З.; Гуляр О.; Максимова Н.; Новік С.; Самолова О.; КапськаА. та багато інших.
Вибір теми дипломної зумовило саме те, що проблема на даний час є однією з найактуальніших і не може не зворушити жодного з нас.
Об’єкт дослідження – «діти вулиці», як соціально-педагогічна проблема.
Предмет дослідження - особливості соціально-педагогічної роботи з дітьми вулиці.
Мета роботи - науково обґрунтувати зміст, форми та методи ефективної роботи з “дітьми вулиці”.
Відповідно до об’єкту, предмету і мети ми визначили такі завдання:
· охарактеризувати явище “діти вулиці”;
· вивчити причини появи “дітей вулиці”;
· розглянути зміст, форми та методи роботи соціального педагога з “дітьми вулиці”;
· охарактеризувати правовий аспект по роботі з дітьми вулиці в м. Івано-Франківську;
· вказати особливості соціально-педагогічної допомоги дітям вулиці.
· апробувати соціально- педагогічний інструментарій.
Основні джерела дослідження: література обласної, університетської наукових бібліотек, публікації в соціально-педагогічних, психологічних, філософських часописах, праці вчених, методичне надбання сучасної соціальної педагогіки, бібліотечний фонд ОЦСССДМ.
Методи дослідження.Для вирішення поставлених завдань використано ряд теоретичних та емпіричних методів дослідження тобто аналіз наукової і методичної літератури, із питань соціально-педагогічної діяльності з “Дітьми вулиці”;а також вивчення й узагальнення педагогічного досвіду з даною категорією з метою виявлення можливостей застосування ефективних форм та методів; інтерв’ювання, анкетування.
Структура дипломної роботи. Робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел і додатків.
РОЗДІЛ І. “ДІТИ ВУЛИЦІ”… ТА ЇХ ШЛЯХ ДО ВУЛИЦІ
1.1. Поняття і зміст проблеми. Причини появи соціального явища
“Діти вулиці”.
“Діти вулиці – це найбільш фізично видимі діти, які живуть або працюють
на вулицях та в громадських місцях міст усього світу. Однак, і це
парадоксально, вони також належать до найнепомітніших дітей, а тому
найважче досяжних для життєво необхідних послуг з освіти та охорони
здоров’я тощо, і саме цих дітей найскладніше захистити”1
.
Діти, які живуть або працюють на вулицях, – не нове явище в Україні та країнах Центральної і Східної Європи (ЦСЄ), а також Співдружності Незалежних Держав (СНД).У Радянському Союзі після більшовицького перевороту та громадянської війни у 1920-х
роках приблизно сім мільйонів дітей, котрі жили на вулицях і чиї батьки пропали безвісти або загинули, було поміщено у дитячі будинки. Радянський режим характеризувався потужною соціальною системою з великою мережею фінансованих державою дитячих закладів інтернатного типу включно. Радянська держава перебрала на себе багато обов’язків батьків, тим самим посиливши їх залежність від державної підтримки та державної інфраструктури. Багато громадян навіть вважали інтернатні заклади кращим місцем для виховання дітей, аніж сім’я.
Певною мірою подібні судження можна й зараз зустріти в Україні.
Є батьки, котрі залишають своїх дітей під дверима дитячих будинків або інтернатів, сподіваючись, що ці державні заклади забезпечать кращий догляд, аніж той, що вони можуть дати самі. Радянські дитячі заклади могли стримувати дітей від вулиці через систему суворого контролю та покарання втікачів, однак світова практика довела, що тривале утримання у спеціальних закладах може мати багато негативних наслідків для дітей та молоді,
оскільки вони часто виявляються не підготовленими до самостійного життя5
Явище дітей та молоді, які живуть або працюють на вулицях, знову поширилося в Україні після розпаду радянської системи. Реформи, що проводилися в той час, головним чином зосереджувалися на ринковій трансформації економіки, приватизації та створенні відповідного політичного й правового поля. Перехідні процеси залишили систему соціального забезпечення, а також сектор суспільної охорони здоров’я без достатнього фінансування та занедбаними.
Заходи з реструктуризації систем соціального