Сучасні науковці, звертаючись до сформованої проблеми, прагнуть досліджувати взаємний детермінізм соціальних, культурних і мовних чинників у суспільстві, аналізуючи ті чи інші кореляції між соціокультурними і мовними структурами на широкому географічному й історичному просторі. Українські дослідники надають перевагу розгляду впливу та взаємодії соціальних і культурних підстав на трансформацію суспільства. Так, В. Іванишин та Я. Радевич-Вінницький приділили увагу вивченню спільного впливу соціокультурних і мовних особливостей на зміни українського суспільства.

Національна особистість – це узагальнений образ носія мовної свідомості, національної мовної картини світу, мовних знань, умінь і навичок, відповідних здібностей, мовної культури та мовних традицій. В. Карасик основними аспектами вивчення мовної особистості вважає ціннісний (аксіологічний), пізнавальний (когнітивний) і поведінковий та виділяє й описує соціолінгвістичні дискурси, зокрема, й педагогічний, характеризує комунікативні інтерпретації, стратегії та мовні жанри, дефініції, прецедентні тексти, дискурсивні фрази (звертання, етикет, зауваження, коментар тощо) На нашу думку, варто виокремити поведінковий аспект, який впливає на формування національної особистості, а саме виникнення потреби діяти у відповідності з нормою можливе лише в результаті емоційних переживань людини, необхідність яких виникає з особливостей природи моральних норм. Головним джерелом переживань є оточуючий світ, вчинки людини. Молодший школяр може об'єктивно оцінити дії інших людей, поведінку колективу, якщо вони їм зрозумілі, не виходять за межі їх життєвого досвіду, є естетично привабливими.

Отже, виховання повинне забезпечити перетворення знань в особистісні погляди і переконання, в іншому випадку знання залишаться знаннями і не вплинуть на зростання рівня культури та життєдіяльність особистості . Таким чином, виховний процес ефективний лише в тому випадку, якщо вчителі, вихователі, батьки збагачують дітей моральними та естетичними знаннями, виробляють оцінні судження до тих чи інших вчинків, спонукають школярів до громадсько-корисної діяльності. Ізольоване ж оволодіння кожної ланки процесом виховання призводить до того, що знання учнів формальні, а поведінка довгий час залишається ситуативною і невмотивованою.

Формування мовленнєвої особистості важливо здійснювати вже в початковій школі в процесі вивчення гуманітарних дисциплін, зокрема, на уроках читання. Для цього доцільно створити мовне середовище та якомога ширші можливості для самовираження й творчості. Своєрідність вивчення курсу читання молодшими учнями як навчального предмета передбачає реалізацію функції пізнання й налагодження комунікації з суспільством, функцію забезпечення інтелектуального, духовно-морального та емоційного формування і розвитку особистості. Значення рідної мови в процесі соціокультурного розвитку учня виявляється в тому, що вона слугує головним засобом налагодження взаємодії з іншими людьми, соціумом. За сучасних умов функції української мови розширюються, насамперед, маємо на увазі консолідацію нації, об’єднання суспільства, прилучення значної кількості громадян до багатств рідного слова, національної моралі, культури й духовності.

Розглядаючи відношення мови і мовної особистості, необхідно попередньо визначитися з тим, що входить у поняття особистість і якою є структура особистості; що мають на увазі, коли говорять про мовну особистість і які особливості її структурних характеристик.

Серед безлічі тлумачень поняття особистості можна виділити два основних, які є найбільш доцільними :

1) особистість - це стійка система соціально значущих рис, що характеризують індивіда як людину того або іншого суспільства або спільноти;

2) особистість - це людський індивід як суб'єкт відношень і усвідомленої діяльності .

Дослідження мовної особистості завжди стикається з проблемою визначення міри поодинокого та загального, типового й унікального, індивідуального та колективного в об'єкті дослідження. Ця проблема спонукає до створення класифікації мовних особистостей на підставі особливостей мовленнєвої поведінки різних носіїв мови. Індивідуальне та соціальне у свідомості Homo Іоquen - характеристики взаємозалежні. Конкретна мовна свідомість є завжди соціально детермінованим явищем. Таке розуміння поняття мовної особистості дає змогу розглядати певну групу носіїв мови, які мають подібні мовленнєво поведінкові прояви, як «колективну мовну особистість». Отже, можна говорити про мовну особистість певної групи соціального прошарку (мовна особистість інженера, викладача, учня, сільського жителя, городянина тощо).

Унікальність мовної особистості конкретного індивідуума є нічим іншим, як неповторність «комбінації соціально-психологічних характеристик її мовленнєвої поведінки». Носієм мовної свідомості є мовна особистість, тобто людина, яка існує в мовному просторі - в спілкуванні, в стереотипах поведінки, зафіксованих у мові, в значеннях мовних одиниць і смислах текстів. Вивчення мовної особистості пов'язано з іменем науковця Ю. М. Караулова, який розуміє мовну особистість як «сукупність здібностей і характеристик людини, що зумовлюють створення нею мовленнєвих утворень (текстів)» [22, с.261]. Таке трактування цілком прийнятне для нашого дослідження, оскільки воно дає змогу охарактеризувати мовну особистість з позиції мовної свідомості і мовленнєвої поведінки, тобто з позицій лінгвістичної концептології і теорії дискурсу.

Отже, мовна особистість реалізується у мовленнєвій діяльності і мовленнєвій організації людини, які, будучи тісно пов'язані, виступають як явище та суть. У цьому розумінні трьохстороння модель мовних явищ (мовленнєва діяльність - мовна система - мовний матеріал) уточнюється як чотирьохвимірне утворення. Мовна особистість є єдиною в її різних проявах і аспектах дослідження: вивчаючи особистість, необхідно вивчати специфічні концепти, які властиві цій особистості. З другого боку, досліджуючи концептуальну базу носіїв мови, розкриваємо особливості мовної особистості. Мовна особистість може характеризуватися наявністю етнокультурної чи соціокультурної домінанти, або індивідуально-культурною ідентичністю, приналежністю до певного етносу.

Цілком слушною видається думка В. І. Карасика виокремити певні аспекти вивчення мовної особистості, які характеризують її мовленнєву організацію. Серед таких аспектів він зазначає:

1) мовну здатність як органічну можливість навчитися мовному спілкуванню (сюди входять психічні і соматичні здібності людини);

2) комунікативну потребу, тобто адресність, спрямованість на комунікативну умову, на учасників спілкування,