3) комунікативну компетенцію як вміння здійснювати спілкування в різних умовах для оптимального досягнення мети;

4) мовну свідомість як активне вербальне «відображення у внутрішньому світі зовнішнього світу»;

5) мовленнєву поведінку як усвідомлену і неусвідомлену системи вчинків, які розкривають характер і спосіб життя людини .

Мовна здатність і комунікативна потреба є передумовою оволодіння мовою і здійснення комунікації, а комунікативна компетенція є виявом мовної свідомості при виборі засобів спілкування. Що стосується молодшого школяра, то на нашу думку, варто зосередити свою увагу на такому аспекті як комунікативна компетенція. Складність роботи з удосконалення мовної компетенції полягає у виділенні, класифікації і систематичному розвиткові в учнів необхідних умінь і навичок, спрямованих на сприйняття, аналіз та створення лінгвістично орієнтованих текстів в усній та писемній формах. Це складне поняття, що поєднує мову і мовлення та характеризує особистість як людину, яка володіє мовою, вміє комунікативно доречно користуватися нею в різних ситуаціях.

На думку А. М. Шахнарича, мовна здатність - це «механізм, який забезпечує використання «психологічних знарядь», водночас «процес використання цих знарядь, культурні правила їх вибору і ситуативна організація знаходяться власне поза мовною здатністю. Вони належать до комунікативної компетенції, яка разом із мовною здатністю утворює мовну особистість» [67, с.213].

Мовна особистість є багатовимірним утворенням. Типи мовних особистостей виокремлюються залежно від того, з яких позицій вивчається мовна особистість: стосовно самої особистості чи мови. З точки зору вивчення особистості, виокремлюють етнокультурологічні, соціологічні та психологічні типи особистості. Мовний аспект вивчення особистості передбачає дослідження типів мовленнєвої культури, мовної норми.

На основі аналізу наукових праць бачимо, що національно мовленнєва особистість в умовах спілкування може розглядатися як комунікативна особистість, тобто узагальнений образ носія культурно-мовних і комунікативно-діяльнісних цінностей, знань, настанов і поведінкових реакцій. Комунікативна особистість охоплює, принаймні, три плани тлумачення цього поняття: ціннісний, пізнавальний та поведінковий. Ціннісний аспект комунікативної особистості містить етичні і утилітарні норми поведінки, які властиві певному етносу в певний період. Пізнавальний або когнітивний план комунікативної особистості виявляється шляхом аналізу картини світу, яка властива їй. На культурно-етнічному рівні (а, зазвичай, на цьому рівні характеризують мовну особистість) виокремлюють предметно-змістові і категоріально формальні способи інтерпретації дійсності, які властиві носію певних знань про світ і мову. Поведінковий план комунікативної особистості характеризується особливим набором навмисних і мимовільних параметрів мовлення та паралінгвістичних засобів спілкування.

У сучасній лінгводидактиці пріоритетною стає проблема формування мовної компетенції як провідного компонента в структурі загальної підготовки й розвитку особистості. Навчальна діяльність учнів на уроках читання має не просто забезпечувати суму знань, умінь та навичок, а формувати певний рівень розвитку особистості, пов’язаний з якісними освоєннями змісту освіти, тобто освітянську компетентність. Саме в молодшому віці закладається основи, без яких не можливо формувати в учнів навички літературної самоосвіти, читацький досвід, стійкий інтерес до навчання. Компетентний підхід до формування навички читання молодших школярів зумовлює необхідність розгляду важливих передумов та з’ясування сутності компетентності. За тлумачним словником сучасної української мови, компетенція – це добра обізнаність із чим-небудь; коло питань, в яких дана особа володіє пізнанням, досвідом.

Базовими в розумінні мовної компетенції є ідеї С.Карамана, Ю. Караулова, Т. Ладиженської, Л. Мацько, Є. Пассова, М. Пентилюк, Т. Симоненко та ін., що розкривають такі основні її характеристики, як здібність до мови, знання мови, реалізація мови в мовленні; Л.Бахмана про комунікативні мовні здібності; К. Дуайе про компоненти мовної компетенції: говоріння, письмо, аудіювання, читання; Г. Шоу та Дж. Вебера про мовну грамотність. Запропоновані вченими визначення в основному зводяться до того, що знання, уміння й навички, які забезпечують здатність школярів уживати слова й синтаксичні конструкції відповідно до норм літературної мови, а також доречно й правильно використовувати синонімічні засоби мови, називають мовною компетенцією. Іноді це поняття використовується як синонім лінгвістичної компетенції, що включає в себе понятійну основу курсу, певний комплекс понять (одиниці та категорії мови). Але й досі в сучасній лінгводидактиці не має чіткого розмежування цих понять.

Актуальність проблеми зумовлена необхідністю формування всебічно розвиненої й соціально активної, національно та духовно багатої особистості, яка володіє засобами самовираження державної мови; сучасними тенденціями в розвитку психолінгвістики та лінгводидактики, що стосуються проблем формування мовної компетенції учнів.

Термін “мовна компетенція” використовується у сучасній науці психолінгвістиці в різних значеннях: як знання людини про мову (знання мовних одиниць різних рівнів, правил їх зміни, поєднання одного з іншим тощо) і як володіння мовою (використання цих знань у процесах спілкування). Останнє часто називають також комунікативною компетенцією. Мовна компетенція може бути охарактеризована у різноманітних параметрах та аспектах, з яких найбільш очевидними, так би мовити, “поверхневими” є мовлення, письмо, аудіювання (сприйняття на слух) і читання. Останні дві (аудіювання та читання) базуються на ментальних процесах інтерпретації звукових і графічних мовних сигналів, що сприймаються слуховими та зоровими рецепторами.

Проблема визначення мовної компетенції активно досліджується психолінгвістами й лінгводидактами протягом останніх десятиріч. Більшість методистів оперують термінами мовна і мовленнєва компетенції учнів і відносять ці поняття до концептуальних засад навчання курсу читання. Cучасні лінгводидакти О. Бєляєв, Л. Скуратівський, Г. Шелехова, О. Горошкіна та інші наголошують на тому, що “основною метою в навчанні читання є формування й розвиток мовної особистості – людини, яка виявляє високий рівень мовної та мовленнєвої компетенції ” [27, с.43]. М. Пентилюк вважає, що мовна й мовленнєва компетенції ґрунтуються на усвідомленні основної функції мови –