Відштовхуючись від цього, можна з упевненістю сказати, що в контексті процесу синтезу мистецтв поч. ХХ ст. творчість В. Домонтовича увібрала в себе всі способи відображення дійсності. Саме тому, напрям розвитку художньої творчості письменника потребує дослідження глибоких трансформацій у сфері міжвидових дифузій. Література, музика, живопис, скульптура, архітектура (у процесі взаємодії), функціонували як естетичні феномени і, головне, сприяли народженню нових якостей поетики. Творчі пошуки В.Домонтовича реалізовувалися на схрещенні відомих стильових течій (психологічного реалізму з модернізмом), що сприяло формуванню і розвитку нових художніх парадигм. Роман “Без ґрунту” є найбільш прийнятним для дослідження поліаспектних витоків авторської свідомості.

Естетичне чуття письменника чи не найвиразніше проступає в архітектурному дискурсі, а точніше в архітектурі (фіксація миттєвого стану об’єкта, увага до його форми, кольору, фактури), яка з об’єктів, що їх можна тільки побачити, переходить в об’єкти, котрі можна почути, стає, за відомим філософським висловом, “застиглою музикою”. Роман В.Домонтовича “Без ґрунту” можна вважати “пройнятим архітектурою” хоча б тому, що головний герой, Ростислав Михайлович, працює консультантом у Комітеті охорони пам’яток старовини й мистецтва. О.Гусейнова стверджує, що, “очевидно, ця архітектурність зумовлює наявність у романі архітектурного дискурсу, радше – його елементів; адже для Ростислава Михайловича розводитися про архітектуру необов’язково [2, с. 18]”, з цим прекрасно справляється Линник як втілення основних мистецьких візій роману. Саме він запропонував формулу: “На початку був камінь! [4, с. 25]”, “… картині власності одного він протиставив архітектуру, здобуток всіх”, в часи найбільшого душевного смутку “звернувся до будівництва й мозаїки [4, с. 256]”. Єдність художньо-естетичних, стилістичних засад образотворчого та прозового доробку, домінанта в них підсвідомого свідчать про їх синтез у творчому мисленні письменника.

Романні події обертаються навколо не так Ростислава Михайловича, як “Варязької церкви”, а саме – проекту перетворення її в архітектурний заповідник. Власне, розмови про “Варязьку церкву” і створюють особливе відчуття присутності архітектури в романі. Саме у цьому творі чітко простежується діалог культур, про це свідчить звернення В.Домонтовича до творчості відомих митців (Ю.Нарбута, І.Рєпіна, М.Реріха, А.Бенуа, Мане і Моне), а також перехід автора від однієї мистецької епохи до іншої (Середньовіччя, Ренесанс, Новий час, Модернізм). Новітнє мистецтво “прийдешньої епохи” (радянської) відтворено у техніці примітивізму, зовнішній клонованості об’єктів дійсності. Це типова для радянської ідеології архітектурна конструкція спрямована на “усуспільнення” та “відмирання родини”. Усунення приватного простору – основа модерного будівництва пролетарських комунальних жител. Суперечливими видаються “архітектурні роздуми” Ростислава Михайловича під час прогулянки містом. І навіть не роздуми, а спостереження. Звичайно, тут теж усе обертається навколо “Варязької церкви”, хоч вона і не єдиний об’єкт архітектурних вглядань, які мають значно більше дотикання із власне повсякденною реальністю. Важливе те, що перед очима головного героя “в черговій послідовності” пройшли певні зорові образи – “незакінчений будинок Музею, нездійсненний проект Собору в світі, згадка про недороблений млин у маєтку гоголівського героя, про крісла, покинені необбитими, недомебльовані кімнати, розкішні канделябри й разом мідний, ніколи не чищений свічник”, й останньою він побачить, звичайно, “Варязьку церкву”: “і тоді раптом, де за поворотом обривається вуличка, на горбку майданчика, забрукованого широкими гранітними плитами на тлі несказанної величі блакитного неба наскрізь просяяна світлом постане Варязька церква [4, с. 317]”. Отже, “Варязька церква” з “архітектури” стає монументом. Вона постає в ідейній цілісності і стилістичній довершеності, філософічності й глобальності осягнення світу. Церква дещо випадає з плинності міських буднів, які постійно змінюються, але проступає монументальним образом вічності, психоаналітичним втіленням авторської мрії (пошуку втрачених ментально-світоглядних орієнтирів).

Своєрідна ж архітектурність роману найбільше виявляється у тому, яким на його сторінках є місто. Міський ландшафт у романі різниться від таких зразків урбаністичної прози В.Домонтовича, як “Доктор Серафікус” та “Дівчина з ведмедиком”, не тільки тим, що не є київським. А передусім тим, що це урізноманітнений простір екзистенції, комплекс естетико-світоглядних позицій, характер світовідчуття і світовідтворення. Це не просто духовно-мистецька атмосфера Катеринослава, це й “туманний пейзаж Петербурга”, і Невський проспект, і “слизька бруківка вогких вулиць”. Архітектурність вчувається в сумбурних подорожах Ростислава Михайловича, в нічних блуканнях Линника, в спогадах і роздумах багатьох персонажів роману “Без ґрунту”.

Образ міста, зображеного на полотнах Степана Линника, вписується письменником у контекст пошуків онтологічних засад буття народу. Важливими носіями цих пошуків стають символи каменю, міста, заліза, світла й пітьми. “Місто-гора” художника справляє враження апокаліптичного привида: “Місто, замкнене стінами, піднеслося над безоднею. А вгорі янголи сурмлять, провіщаючи кінець світу, й поволі згортають свиток неба [4, с. 250]”. Линник своє мистецтво звів до ступеня теоретичної проблеми, “намагаючись втекти від порожнечі себе й світу [4, с. 226]”. Образ міста, відтвореного В.Домонтовичем, вибудовується на індивідуально-психологічному осягненні урбанізованого простору. У відтворенні архітектурного дихання Катеринослава вчувається особлива трепетність письменника, адже це його рідне місто. “Усе довколо лине в зелі. Квітнуть акації. Білі ґрона обтяжують дерева, що простяглись вздовж пішоходів, що густими купами тиснуться на бульварі по середині проспекту, що суцільне зелено-біле тло утворюють в довколишніх садах. Чи є ще друге таке запашне на Україні місто? [4, с. 211]”. Місто дитинства, розстріляне за перших років революції, “уламки колишнього побуту”, “втішний полон згадок про минуле” пробуджують і загострюють емоційно-чуттєве сприйняття героя. Через художні