У романах “Дівчина з ведмедиком” та “Доктор Серафікус” перед нами розкривається духовно-мистецька атмосфера Києва перших десятиліть ХХ ст. В.Домонтович створює своєрідний путівник міста Києва того часу, коли “революція перестала бути забавкою для естетів”. На нашу думку, інтелектуальні романи В.Домонтовича придатні до вивчення контексту доби та історії міста Києва в часи “психологічної астенії” початку ХХ ст. Індивідуальність естетично-образного мислення В.Домонтовича дозволяє створити такий образ міста, який вирізняє його романістику серед кращих зразків урбаністичної прози початку ХХ ст. – від “Вальдшнепів” М.Хвильового; від таких, може, недооцінених творів, як “Перехресні стежки” І.Франка, “Андрій Лаговський” А.Кримського і, нарешті, проблемних соціально-психологічних творів В.Винниченка та інтелектуальних романів “Місто” В.Підмогильного, “Недуга” Є.Плужника, “Честь” М.Могилянського.

У зв’язку з порушеною темою міста як комплексного явища, що ставить проблему існування людини в найрізноманітніших переплетеннях (соціальних, культурно-духовних, особистих і, звичайно, інтимних), хочемо наголосити, що в романі “Недуга” Є.Плужника урбанізований простір сприяє розкриттю глибинних зрушень у свідомості головного героя, в часи найбільшої душевної муки Іван Семенович блукає вулицями міста, яке “зустрічає його хором дзвінких голосів, але в гомінкій рухливій юрбі він почуває себе млявим і тихим, таким не підхожим до всіх, самотнім [7, с. 181]”. Йдеться, зокрема, про зосередженість довкола типово екзистенційно проблематики, коли у фокусі художнього осмислення опиняються питання буття у світі. Властиво, синтез мистецтв стає структурною частиною інтелектуальної прози, філософсько-естетичні рефлексії відображають світоглядні орієнтири авторів. В аналогічному ключі відбувається моделювання дійсності у творі “Честь” М.Могилянського, архітектурний пейзаж міста пронизаний різноманітними кодами (історичний, мистецький, психологічний) і розрахований на ерудованого читача. Письменник розмірковує над пам’ятками світової архітектури своєї доби, згадуючи імена Растреллі, Ринальді, Гварангі, Вороніна, Захарова. В цьому пасажі можна відшукати і ставлення М.Могилянського до Києва, який у його сприйнятті “не має жодного архітектурного стилю, навіть архітектурні безглуздя в ньому безстильові [6, с. 127]”. Прагнення письменників до повноти життя неминуче реалізується як у відтворенні власного інтелектуального досвіду, так і в зображенні перебігу психічних процесів і станів персонажів, а “міська людина” – інтелігент, службовець, науковець, робітник, стають справді великою традицією українського роману. Зрозуміло, що крізь призму синтезу мистецтв можна значно повніше охарактеризувати саму постать митця, а через нього – найприкметніші ознаки певної епохи. Загалом синтез мистецтв активніше проявляється в періоди відносно високого рівня розвитку його видів, коли на певних етапах, у рамках традиційних параметрів, по суті, вичерпуються їх індивідуальні можливості (зрозуміло, стосовно осягнення якісно нових художньо-естетичних проблем).

Дослідження цього аспекту романістики В.Домонтовича потребує доповнення деякими спостереженнями В.Саєнко, яка у своїй розвідці окреме місце відводить живопису. Вона вважає, що це виявляється: “По-перше, на рівні дискусії персонажів роману про майбутнє мистецтво, особливо в розмовах Степана Линника та Ростислава Михайловича; по-друге, у вмінні бачити навколишній світ головним героєм, помічаючи живописне начало навіть там, де його немає за природою; по-третє, у наявності великої кількості візуально-зорових образів твору, які часто-густо переростають у синестезійні [8, с. 161]”. Письменник, практикуючи синтез літератури і малярства, створює метафоричний світ, народжений у результаті взаємопроникнень. У невеличкій шашличній увагу Ростислава Михайловича привертає “непретензійне малювання доморобного майстра” (зорове сприйняття), що спонукає героя до прийняття їжі (збуджує апетит та смакові відчуття) і підштовхує до дискусії про новітнє мистецтво. Саме образотворче мистецтво активізує емоційні центри відвідувачів, створюючи нові асоціативні ряди. Герої В.Домонтовича наділені унікальною здатністю переживати водночас враження, одержані від різних органів чуття, це допомагає авторові глибше проникати у їхню психологію.

Найкраще про це сказав сам письменник: “З’являються і руйнуються держави, докорінно змінюється хід історії, але незмінно лишається черепок глини з мальованим орнаментом, уламок цегли від будівлі, шматок вапна з блідими слідами рожевої фарби, мініатюра на пергаменті, полотно картини. Усе зникає, лише твір мистецтва перебуває незмінним [4, с. 179]”. Отже, важливе місце в системі художнього мислення В.Домонтовича відводиться синестезії, коли зорові відчуття асоціюються зі слуховими або навпаки.

Мистецько-живописна тема в романі “Без ґрунту” розпочинається з дискусії про долю Варязької церкви: (“Мозаїки київської Софії ХІ – ХІІ ст. й мозаїки Линника – це дві кінцеві ланки нашого національного мистецтва в останнє тисячоліття [4, с. 182]” і проходить наскрізною ниткою через усю проблематику твору. Досить самобутньо сприймається “непретензійне малювання доморобного майстра” у вірменській шашличній. Автор послідовно і детально змальовує картини невідомого художника, реалізовуючи, таким чином, власні естетичні смаки та уподобання. У цих побутових малюнках, строкатих пейзажах В.Домонтович зумів розгледіти основну мистецьку візію часу – розрив з традицією. Такого ж принципу дотримується і Линник: “Він прагнув на практиці виробити принципи й методи малярського мистецтва, які покликані були заступити ті, що їх на початку доби Нового часу поклали в основу майстри Ренесансу й їх наступники [4, с. 251]”. Саме тому його картини були своєрідним втіленням внутрішніх комплексів і протиріч – це певна форма психологічного переживання, метод психоаналізу, своєрідна філософсько-естетична концепція світу. Усі мистецькі алюзії та теми в романі “Без ґрунту” не випадкові, тому що за кожною з них “письменник шукає вияву законів, важливих у його